Томас Фрідмен: Нова система

Томас Фрідмен - американський провідний експерт у царині міжнародних відносин.

Нова система[1]

Ґлобалізація - це не просто якась економічна чудасія, не просто минуща мода. Це міжнародна система - панівна міжнародна система, яка замінила систему холодної війни після падіння Берлінської стіни… Ґлобалізації притаманні свої самобутні атрибути, які різко контрастують з атрибутами холодної війни. Система холодної війни характеризувалася насамперед однією всеохопною рисою - поділом. Світ був розділеним, розчленованим місцем, і небезпеки, які вам загрожували, та перспективи, які вам відкривались, у системі холодної війни здебільшого зумовлював той, від кого ви були відділені. Систему холодної війни символізувала Берлінська стіна…

Система ґлобалізації трохи інакша. Вона також має одну всеохопну рису – інтеґрацію. У нашому світі все дедалі тісніше переплітається; і нині, чи ви представляєте якусь компанію, чи країну, небезпеки, які вам загрожують, та перспективи, які вам відкриваються, де­далі більше зумовлює той, з ким ви пов’язані. Ця сис­тема ґлобалізації теж характеризується одним словом: мережа. Таким чином, у найширшому розумінні слова ми перейшли від системи, побудованої на розділен­ні та на стінах, до системи, яка будується дедалі біль­шою мірою на інтеґрації та мережах. У холодній війні ми покладали сподівання на “гарячу лінію”, яка була символом того, що всі ми розділені, але відповідаль­ність лежить принаймні на двох державах - Сполуче­них Штатах і Радянському Союзі; натомість у системі ґлобалізації ми покладаємо сподівання на Інтернет, який символізує те, що всі ми дедалі тісніше пов’язані, але насправді ніхто не бере на себе відповідальности.

 Це зумовлює чимало інших відмінностей між сис­темами ґлобалізації та холодної війни. Система ґлобалізації, на відміну від системи холодної війни, не заморожена, вона являє собою динамічний, безпе­рервний процес. Ось чому я визначаю ґлобалізацію та­ким чином: це невпинна інтеґрація ринків, держав та технологій до небаченої досі міри; у певному сенсі вона дає змогу окремим людям, корпораціям та дер­жавам проникати у цілий світ далі, швидше, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше, і в певному сенсі дає змогу світові проникати в окремих людей, у корпора­ції та держави далі, швидше, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше. Цей процес ґлобалізації також ви­кликає спротив тих, з ким ця нова система повелася жорстоко, чи тих, хто опинився поза нею.

Рушійною ідеєю, яка лежить в основі ґлобалізації, є вільноринковий капіталізм: чим щедріше ви даєте віль­ну руку ринковим силам і чим ширше відкриваєте свою економіку вільній торгівлі та конкуренції, тим ефективнішою і успішнішою буде ваша економіка. Ґлобалізація означає поширення вільноринкового капіталізму майже на кожну країну світу. Тому глобаліза­ція також має свій набір економічних зако­нів - законів, які ґрунтуються на відкритості, дерегуляції та при­ватизації вашої економіки, і які роблять цю економіку більш конкурентоспроможною та привабливішою для іноземних інвесторів…

На відміну від системи холодної війни, система ґлобалізації має свою панівну культуру, а тому їй до певної міри властиві тенденції до уодноріднення. У попередні епохи культурна гомогенізація такого типу відбувалася в регіональному масштабі: романізація Західної Европи та середземноморського світу, ісламізація Середньої Азії, Північної Африки, Европи та Близького Сходу арабами, а відтак Османською імперією; русифікація Східної та Центральної Европи і деяких реґіонів Евразії за радянської влади. Висловлюючись мовою культури, ґлобалізації властиве поширення (на добре і на лихе) американізації – від біґ-маків до “Ма­кінтошів” та Мікі Мауса.

Ґлобалізація має свої визначальні технології: ком­п’ютеризацію, мініатюризацію, цифрові технології, супутниковий зв’язок, оптичні волокна та Інтернет, - які посилюють її визначальну перспективу інтеграції. Коли країна робить стрибок у систему ґлобалізації, вітчизняна еліта починає засвоювати цю перспективу інтеґрації і завжди намагається знайти своє місце в ґлобальному контексті… “Раніше, говорячи про макроекономіку, – зауважив управитель Центрального банку Із­раїлю Якоб Френкель, – ми починали з того, що розглядали місцеві ринки, міс­цеві фінансові системи та взаємозв’язки між ними, а відтак у другу чергу брали до уваги міжнародну еконо­міку. Нам здавалося: те, що ми робимо, - це насампе­ред наш внутрішній бізнес, а вже тоді з’являються пев­ні виходи за кордон, через які ми можемо продавати товари. Тепер наша перспектива змінилася. Тепер не варто вирішувати, що саме виробляти, не поставивши попередньо питання: на які ринки експортуватимемо продукцію? Варто спершу вивчити ґлобальну ситуа­цію, в межах якої ми діятимемо, а допіру тоді вирішу­вати, що виробляти. Перспектива цілком змінилася!”

Тоді як визначальним виміром у системі холодної війни була вага - зокрема ядерних ракет, визначаль­ним виміром у системі ґлобалізації є швидкість - швидкість торговельних операцій, переміщень, кому­нікації та оновлення. Холодна війна стосувалася Айнштайнового рівняння маси та енергії: Е = mс². Ґлобалізація ж опирається радше на закон Мура, згідно з й яким обчислювальна потужність кремнієвих чипів подвоюватиметься що вісімнадцять до двадцяти чотирьох місяців, тим часом як ціна зменшуватиметься наполовину. У добу холодної війни найчастіше звучало запитання: “На чиєму ви боці?” В добу ґлобалізації найчастіше ставлять запитання: “Чи з усіма ви маєте зв’язок і який він?” У добу холодної війни другим найчастішим запитанням було: “Наскільки потужні ваші ракети?” В добу ґлобалізації другим найчастішим за­питанням є: “Яка швидкодія вашого модема?” Визна­чальним документом системи холодної війни був договір. Визна­чальним документом ґлобалізації є угода…

Коли визначальними економістами системи холодної війни були Карл Маркс та Джон Мейнард Кейнз, котрі кожен по-своєму хотіли приборкати капіталізм, то визначальними економістами системи ґлобалізації є Йозеф Шумпетер та голова “Інтелу” Енді Ґроув, які воліють дати капіталізмові свободу. Шумпетер, колишній австрійський міністр фінансів і професор Гарвардської школи бізнесу, у своїй класичній праці “Капіталізм, соціалізм і демократія” виразив погляд, що сутністю капіталізму є процес “творчої руйнації” – безперервний цикл нищення старих і малоефективних продуктів та послуг і заміни їх новими, ефективнішими. Енді Ґроув використав думку Шумпетера, що “виживають лише параноїки”, в назві своєї книжки про життя в Кремнієвій Долині і різними способами пред­ставив цю думку як модель капіталістичного бізнесу доби ґлобалізації. Ґроув посприяв популяризації погляду, що кардинальні новації, які перетворюють га­лузь, нині впроваджуються дедалі частіше. Завдяки цим технологічним проривам швидкість, з якою ваш ос­танній винахід або старіє, або стає товаром широкого вжитку, наближається до швидкости блискавки. Тому виживуть лише параноїки, лише ті, які ненастанно ози­раються за себе – чи не створює хтось щось нове, що може знищити їх, і намагаються хоч на крок бути по­переду. В добу ґлобалізації процвітатимуть ті країни, які схильні дозволити капіталізмові швидко знищити неефективні компанії, щоб вивільнити гроші і спря­мувати їх до ефективніших компаній. Ті ж, які сподіва­ються, що їхні уряди захистять їх від такої творчої руй­нації, в цю добу випадуть з гри.

Джеймс Суровецкі, діловий оглядач часопису “Флейт”, у своїй рецензії на книжку Ґроува чудово підсумував спільне в Шумпетера та Ґроува, саму сутність економіки ґлобалізації. Він висловив думку: “Новація заступає традицію. Сучасне – а може, й майбутнє – зас­тупає минуле. Найважливіше є те, що буде далі; а те, що буде далі, настане, коли повалено те, що є тепер. Хоча завдяки цьому система стає чудовим місцем для новацій, але в такому місці важко жити, адже більшість лю­дей воліє мати хоч якусь впевненість у майбутньому, аніж жити у вічній непевності”...

Коли за часів холодної війни ви найбільше боялися, що вас знищить дуже добре знаний вам ворог у всесвітній боротьбі, тоді ще стабільній і незмінній, то за часів ґлобалізації ви найбільше боїтеся швидкої змі­ни з боку ворога, якого ви не можете побачити й торкнутися, боїтеся, що ваша робота, спільнота чи місце праці в будь-який момент можуть зазнати змін з вини анонімних економічних та технологічних сил, аж ніяк не стабільних. Основною системою оборони під час холодної війни був радар – щоб виявити загрозу, яка насуває з того боку стіни. Основною системою оборони під час ґлобалізації є рентгенівський апарат – щоб виявити загрозу, що насуває зсередини.

Останнє і найважливіше: ґлобалізація має свою базову структуру влади, складнішу, ніж структура холодної війни. Систему холодної війни вибудували виключ­но навколо національних держав. У цій системі ви впливали на світ через свою державу. Холодна війна була насамперед драма держав, що конфронтують з державами, врівноважують держави і вступають у союз з державами. А як система, холодна війна врівноважувалася двома наддержавами у її серцевині: Сполученими Штатами та Радянським Союзом.

Натомість, система ґлобалізації ґрунтується на трьох різновидах рівноваги, які накладаються і впливають один на одного. Першим різновидом є тради­ційна рівновага між державами. В ґлобалізаційній сис­темі єдиною і панівною наддержавою тепер є Сполучені Штати, а всі інші держави тою чи іншою мірою підпорядковані їм. Рівновага сили між Сполученими Штатами та іншими державами, однак, і далі має зна­чення для стабільности цієї системи. З огляду на цей різновид можна й досі пояснювати чимало подій, про які ви читаєте на перших сторінках газет: чи то про стримування Іраку на Близькому Сході, чи то про роз­ширення НАТО в Центральній Европі супроти Росії.

Другим різновидом рівноваги у системі ґлобалізації є рівновага між державами та ґлобальними ринка­ми. Ці ґлобальні ринки утворено мільйонами інвесто­рів, які, клацаючи мишкою, переміщують гроші нав­коло світу. Я називаю їх Електронним Стадом, і це стадо збирається в ключових світових фінансових центрах, таких як Волл-стрит, Гонконг, Лондон та Франкфурт, що їх я називаю Ринками-велетнями. Позиція та дії Електронного Стада і Ринків-велетнів нині можуть мати величезний вплив на держави, аж до спричинен­ня падіння урядів…

Третій різновид рівноваги в системі ґлобалізації, на який вам варто звернути увагу, – справді найновіший зі всіх, – це рівновага між окремими людьми та дер­жавами. Оскільки ґлобалізація повалила не одну з тих стін, які обмежували людям переміщення та пошук, і оскільки водночас вона побудувала у світі мережі, то вона дає індивідам більше сили, ніж було в будь-яку іншу історичну добу, впливати як на ринки, так і на держави. Окремі люди мають дедалі більшу змогу прямо діяти на світовій сцені – без посередництва держави. Тож нині маємо не лише супердержаву, не лише Ринки-велетні, але й, як буде показано пізніше у цій книжці, також Надпотужних індивідів. Деякі з цих Надпотужних індивідів доволі сердиті, деякі просто чудові, – але всі вони тепер спроможні безпосередньо діяти на світовій сцені… Усама бін Ладе­н, саудівський мільйонер, який має свою власну ґлобальну мережу, в кінці 1990-х років оголосив війну Сполученим Штатам, а повітряні сили США відповіли йому атакою крилатих ракет на місце його перебування в Афґаністані, немов сам бін Ладен є державою. Подумайте про це. Сполучені Штати вистрелили 75 крилатих ракет, вартістю мільйон доларів кожна, цілячись лише в одну людину!

Національні держави, а зокрема американська наддержава, досі зберігають свою велику вагу, однак нині це ж саме стосується й Ринків-велетнів та Надпотужних індивідів. Ви ніколи не збагнете системи ґлобалізації, не зрозумієте перших сторінок ранкових газет, якщо не подивитесь на неї як на складну взаємодію між всіма цими трьома дійовцями: держави зіштовхують­ся з державами, держави зіштовхуються з Ринками-велетнями, а Ринки-велетні та держави зіштовхують­ся з Надпотужними індивідами.

На жаль, з причин, які поясню пізніше, система ґлобалізації насунула на нас набагато раніше, аніж ми набули здатности бачити і розуміти її. Подумайте тіль­ки про цей один факт: у 1990 році більшість людей ні­коли навіть не чула про Інтернет, і мало хто тоді мав адресу електронної пошти. Це було всього лиш десять років тому! А сьогодні Інтернет, стільникові телефо­ни та електронна пошта стали такими важливими знаряддями, що багато людей, і не лише у розвинених країнах, не може уявити собі без них життя. Так само було, я певен цього, на початку холодної війни з пер­шою появою ядерних арсеналів і з виникненням тео­рій стримування. В ту добу керівникам та дослідникам знадобилося чимало часу, щоб осягти природу і мас­штаби системи холодної війни…

З системою ґлобалізації буде так само, за винятком того, що нашій свідомості знадобиться ще більше часу, щоб звикнути до неї; адже конче треба розвинути в собі нову перспективу, аби тільки побачити цю нову систему, яка побудована не лише на наддержавах, але й на Ринках-велетнях і Надпотужних індивідах…

Лексус і оливкове дерево

Якщо визнати, що ґлобалізація – це міжнародна система, що прийшла на зміну системі холодної війни, то чи досить цього, щоб пояснити теперішні світові події? Далеко не досить. Ґлобалізація – це те, що нове. І якби світ складався з самих тільки мікрочипів та ринків, ви, либонь, могли б мати певність, що ґлобалізацією можна пояснити майже все. Однак, на жаль, світ складається, крім мікрочипів і ринків, ще й з чоловіків і жінок – зі всіма їхніми особливими звичками, традиціями, прагненнями й непередбачуваними пориваннями. Отож, сьогоднішні світові події можна пояснити взаємодією між тим, що нове, як веб-сайт в Інтернеті або надмодерне японське авто “Лексус”, і тим, що старе, як сучкувате оливкове дерево на березі Йордану…

“Лексус” і оливкове дерево – це чудові символи тієї епохи, що настала після холодної війни. Половина світу, здається, вийшовши з доби холодної війни, заповзялася створити найкращого “Лексуса”, заходилася робити свою економіку модернішою, дійовішою і “приватнішою”, бо ж тільки так можна досягти процвітання в системі ґлобалізації. А друга половина – часом половина міста, а часом половина людини – й досі запекло бореться за те чи те оливкове дерево.

Оливкові дерева – важливі. Вони символізують усе, що закорінює нас, дає нам самобутність і визначає наше місце під сонцем. Оливкові дерева – це родина, громада, плем’я, нація, релігія, а головне – місце, яке ми називаємо домом. Оливкові дерева дають нам теп­ло родини, радісне усвідомлення своєї неповторности, інтимність особистих звичаїв, глибину людських стосунків. У їх затінку ми почуваємося впевнено й без­печно, і це дає нам сміливість пізнавати інших і самим розкриватися перед ними. Тому-то ми, буває, так зав­зято сперечаємося за свої оливкові дерева. Адже най­кращої своєї пори вони дають нам почуття власної гідности і належности до чогось більшого й важливішо­го, ніж ми самі, а ці почуття потрібні для виживання людини так само, як їжа в шлунку. Справді, одна з при­чин, що національна держава ніколи не зникне, навіть якщо значення її й зменшиться, – це те, що вона являє собою довершене оливкове дерево – остаточне вираження нашої належности до когось і до чогось – мов­ної, географічної та історичної. Неможливо бути ці­лісною особою на самоті. Можна бути багатою осо­бою на самоті. Можна бути кмітливою особою на самоті. Але цілісною особою – ніколи. Щоб бути цілісною особою, треба бути частиною оливкового гаю, бути закоріненим у ньому.

Одного разу цю істину гарно передав рабин Гарольд С. Кушнер у своєму тлумаченні одного епізоду з класичного роману Ґабрієля Ґарсії Маркеса “Сто ро­ків самотности”:

“Маркес розповідає про селище, що там людей ура­зила дивна пошесть забудькуватости, якась заразлива амнезія. Починаючи з найстарших мешканців і поширюючись далі на всіх мешканців, ця пошесть призво­дить до того, що люди забувають назви навіть звичай­нісіньких повсякденних речей. Тільки один чоловік, що досі не захворів, намагається якось зарадити ли­хові, наліплюючи на всьому ярлички. “Це – стіл”, “Це – вікно”, “Це – корова, її треба щоранку доїти”. А при вході до селища, на головній дорозі, він поставив два великі знаки. На одному написано: “Це селище називається Макондо”, а на іншому, більшому, написано: “Бог існує”. Ця історія вельми повчальна, бо вона показує: ми можемо забути і, мабуть, таки забудемо все, що вивчили за своє життя: математику, історію, хемічні формули, адресу й номер телефону першої оселі, де ми замешкали після весілля, – і це нам не зашкодить. Та якщо ми забудемо, до якої спільноти належимо, і якщо забудемо, що над нами є Бог, то втратимо щось питомо людське”.

Так, оливкові дерева істотні для нашого буття, але надмірна прив’язаність до них, коли вона переходить межу, може допровадити нас до того, що ми станемо витворювати свою тожсамість, свої стосунки та своє громадське життя на основі заперечення всього чужого. І коли ця хвороблива пристрасть не має стриму, як це було з нацистами в Німеччині, із злочинною сектою Аум Сінрікйо в Японії або з сербами в Югославії, то вона спонукує просто нищити інших.

Колотнечі за оливкове дерево між сербами й боснійцями, євреями й палестинцями, вірменами й азербайджанцями такі люті й затяті саме через те, що в них вирішується, хто залишиться вдома і закріпиться на певних теренах, а хто ні. В їх основі лежить така логіка: володіти цим оливковим деревом маю я, бо якщо ним заволодіє хтось інший, я не тільки опинюся економічно й політично під п’ятою чужинця, але й втрачу своє відчуття дому… Мало що може розлютити людей більше, ніж те, що їх позбавляють самоусвідомлення й відчуття дому. Люди ладні вмирати за ці дві цінності, вбивати за них, співати про них пісень, писати про них вірші та романи. Бо без самоусвідомлення, без відчуття дому життя стає безплідним і безкорінним. А жити як перекотиполе – це взагалі не жити.

То що ж тоді символізує “Лексус”? Він символізує таке саме глибоке, віковічне людське прагнення – прагнення добре жити, вдосконалюватися, розвиватися й процвітати, яке виразно виявляється в теперішній системі ґлобалізації. “Лексус” символізує переможний поступ ґлобальних ринків, фінансових установ і комп’ютерних технологій, за допомогою яких ми те­пер добиваємося дедалі вищого рівня життя.

…Звісно, різні люди мають неодна­ковий доступ до нових ринків і технологій, характер­них для цієї системи ґлобалізації, і одні мають від ґлобалізації набагато більше користи, ніж інші, але це не міняє головного: оті ринки й технології – це визна­чальні чинники теперішньої економіки, і все людство, прямо або посередньо, зазнає їх впливу.

“Лексус” проти оливкового дерева – це, однак, тіль­ки новітня версія давньої-давньої оповіді, чи не най­давнішої в писаній історії. Оповіді про те, як Каїн убив Авеля. У біблійній книзі Буття написано: “І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталося, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, – і вбив його. І ска­зав Господь Каїнові: “Де Авель, твій брат?” А той відказав. – “Не знаю. Чи я сторож брата свого?” І сказав Господь: “Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі”.

Якщо уважно прочитати цей уступ, то можна по­мітити, що в Біблії так і не написано, що ж саме сказав Каїн Авелеві. Речення обривається: “І говорив Каїн до Авеля, брата свого” – і на цьому край. Нас не втаємни­чено в розмову. Про що ж зайшла мова між ними? Чого Каїн так розлютився, що аж убив свого брата Авеля? Мій учитель богослов’я рабин Цві Маркс розповідав мені, що єврейські мислителі в “Берешіт Рабба”, чи не найґрунтовнішому коментарі до Біблії, дають три тлу­мачення тієї розмови. Згідно з першим тлумаченням, брати сперечалися за жінку – Єву. Тоді на землі була тільки одна жінка, їхня мати, і вони сперечалися за те, хто має з нею оженитися. Вони сперечалися за сексуальну самореалізацію і продовження роду. За другим тлумаченням, Каїн і Авель поділили світ між собою. Каїн мав усе нерухоме майно – як пише Біблія, “Каїн був рільник”, а Авелеві припало все рухоме й живе: “Авель був пастух отари”. Відтак Каїн звелів Авелеві, щоб той забрав свої вівці з його володінь. Почалася суперечка за землю, і зрештою скінчилося тим, що Каїн у розпалі сварки вбив Авеля. Отож, брати сварилися через економічний розвиток і матеріальну самореалізацію. Третє тлумачення говорить, що два брати вже встигли все у світі акуратно поділити між собою і в усьому дійшли згоди, крім одного, найголовнішого: де побудувати храм, що відображатиме їхню релігійну та культурну самобутність? Кожен хотів володіти цим храмом і кожен прагнув, щоб цей храм відображав саме його самобутність. Кожен хотів мати цей храм у своєму оливковому гаю. Вони сварилися через питання тожсамости й через те, хто з них стане хоронителем джерела леґітимности своєї родини. Отже, відзначають рабини, в одній оповіді закладені всі головні складники людської мотивації: потреба сексуальної інтимности, потреба в засобах до життя та потреба відчувати свою тожсамість і належати до певної спільноти. Питання сексуальних стосунків залишаю комусь іншому. Ця книга – про дві останні потреби… Віковічні людські прагнення до матеріального добробуту і до ствердження особистої або громадської тожсамости – прагнення, що походять ще від часів сотворіння світу – виявляються сьогодні в міжнародній системі ґлобалізації. Саме в цьому – драма “Лексуса” й оливкового дерева.

У системі, що склалася за часів холодної війни, найбільшою загрозою вашому оливковому дереву було інше оливкове дерево. Ви боялися, що ваш сусід вдереться до вас, силоміць викопає ваше оливкове дерево і посадить на його місці своє. Сьогодні ця загроза не зникла, але в багатьох частинах світу вона стала далеко не такою гострою. Скидається на те, що найбільша загроза оливковому дереву сьогодні походить від Лексуса – від отих анонімних, наднаціональних, все довкола зрівнюючих і водноманітнюючих ринкових сил і технологій, тобто від складових частин теперішньої економічної системи – системи на стадії ґлобалізації. Завдяки певним складникам цієї системи Лексус може стати страшенно сильним, здатним здолати кожне оливкове дерево на своїй дорозі. Він руйнує спільноти, змітає довкілля, нищить традиції, а це може призвести до гострої реакції оливкових дерев. Але в цій системі є й інші складники, що завдяки їм навіть найменша, найслабша політична спільнота може скористатися з нових технологій і ринків, щоб зберегти свої оливкові дерева, свою культуру та самобутність. Останнім часом, подорожуючи світом, я знов і знов бачу це змагання, перетягування каната, балансування між Лексусом і оливковим деревом.

Протиборство Лексуса й оливкового дерева в новій системі ґлобалізації виявилося 1994 року в Норвеґії під час референдуму про приєднання чи неприєднання до Европейського Союзу. Здавалося, норвежцям нічого й вагатися. Кінець кінцем, Норвеґія і так в Европі. Це багата, розвинена країна, і значна частка її торгівлі припадає саме на европейські ринки. У світі з дедалі вищим рівнем ґлобалізації приєднатися до ЕС було для Норвеґії економічно доцільно під кожним можливим оглядом. Однак більшість норвежців сказали “ні” ЕС, бо відчули, що приєднатися до ЕС означало б викоренити свою норвезьку тожсамість, свій спосіб життя, а їх завдяки нафті з Північного моря (продаючи її у ґлобальну, до речі економіку) норвежці поки що могли зберігати навіть без членства в ЕС. Не один норвежець подивився на ЕС і сказав собі: “Подивімося на це прямо. Виходить, я муситиму взяти свою норвезьку самобутність і віддати її на еврокухню, там евробюрократи перетворять її на еврокашу, і за це їм заплатять євродоларами в европарламенті, переповненому еврожурналістами? Е ні, спасибі. Краще вже триматися своєї самобутності, свого оливкового дерева, вдовольняючись трохи меншим економічним достатком”.

Опір оливкового дерева проти Лексуса ми бачимо і в повідомленні “Вашингтон пост” від серпня 1999 року. Репортерка цієї газети Енн Сордсон розповідала про Філіпа Фолліо, мера невеличкого (610 жителів) містечка Сен-П’єр-де-Трівізі на південному заході Франції. Фолліо і тамтешня міська рада вліпили стовідсотковий податок на пляшечки “Кока-коли”, що продавалися на території містечка. Це стало відплатою за тариф, що його Сполучені Штати наклали на сир рокфор, який виробляють тільки на південному заході Франції, в околиці Сен-П’єр-де-Трівізі. Намастивши трохи рокфору на окраєць хрусткого хліба, Фолліо сказав Сордсон: “Рокфор виробляють з молока тільки однієї породи овець, тільки в одному місці у Франції і тільки одним особливим способом. Він – протилежність ґлобалізації. “Кока-колу” можна купити скрізь у світі, і вона всюди однаковісінька. “Кока-кола” – це символ намагань американської транснаціональної корпорації уодноманітнити смак на всій планеті. Ось проти цього ми й виступаємо”.

Прикладом здорової рівноваги між Лексусом і оливковим деревом є історія, що нею поділився зі мною Ґлен Прікетт, старший віце-президент природоохоронної організації “Міжнародне збереження”, – про те, як він відвідав село Аукре, де жили індіянці каяпо. Село це ховається в непрохідних хащах амазонських тропічних лісів, і дістатися до нього можна хіба що маленьким літаком. “Коли ми сідали на трав’яну злітну смугу, нас вітала більшість мешканців села, всі традиційно зодягнені, – або радше роздягнені, – миготіли розмальовані обличчя, де-не-де виднілися американські бейсбольні кепки з випадковими логотипами, – розповідав Прікетт. – Я приїхав як представник нашої організації, щоб наглядати за роботою станції біологічних досліджень, що її ми спільно з каяпо ство­рили на верхоріччі Амазонки. Члени племені століт­тями оберігали великий шмат незайманої Амазонії, вдаючись до збройної сили. Тепер вони вчаться обе­рігати своє довкілля, приставши до спілки із вченими, працівниками заповідників та соціально свідомими бізнесменами. В їхньому селі на головній вуличці є крамниця “Міжнародного збереження” і філія “Боді Шоп”, компанії екологічно свідомих виробників мила. Отож, після дводенного перебування на станції біоло­гічних досліджень ми повернулися до села, щоб зро­бити останнє заплановане діло. Ми домовилися влаш­тувати просто неба своєрідний базар, де продавалися б вироби ремісників каяпо: кошики, бойові киї, списи, луки, стріли й таке інше. Тоді члени нашої групи захо­дилися купувати цей крам, платячи за все втридорога. Потім ми завітали до чоловічої хижі в центрі цього, здавалося, геть доісторичного села. Зайшовши до хижі, де сиділи старійшини каяпо, я побачив, що всі вони дивляться телевізор, під’єднаний до великої сателітарної тарілки. Вони раз-по-раз перемикали канали: то на футбольний матч бразильських команд, то на діловий канал, що повідомляв поточні ціни золота на світових ринках. Старійшини хотіли впевнитися, що, скупову­ючи золото в дрібних старателів, яким каяпо дозво­лили розробляти золоті поклади на околицях своїх тропічно-лісових володінь, вони платять згідно з ос­танніми міжнародними розцінками. Згодом індіянці використали гроші, зароблені на світовому ринку зо­лота, для того, щоб зберегти свій неповторний спосіб життя посеред тропічних амазонських лісів”…

Прикладом того, як оливкове дерево перемагає Лексуса, а потім Лексус повертається, щоб помститися оливковому дереву, стала сага про індійські ядерні випробування кінця 1990-х. Навесні 1998 року лідери но­вообраної націоналістичної партії “Бгаратья Джаната” вирішили кинути виклик світові й розпочати ви­пробування власної ядерної зброї.

Незважаючи на те, що ядерні випробування були справді безглузді, а через них на Індію наклали тяжкі санкції, не лише політики, а й пересічні громадяни підтримували дії уряду… Навіть ті індійські політики, що вбачали в ядерних випробуван­нях дешевий ура-патріотичний маневр нового націо­налістичного уряду, визнавали, що випробування були для Індії єдиним способом домогтися того, чого вона найбільше хотіла від Штатів і Китаю: ПО-ВА-ГИ.

Вплив оливкового дерева індійців переважив над їхньою потребою в Лексусі. Втім, коли таке стається в теперішній системі ґлобалізації, то рано чи пізно за це доведеться платити. Виявилося, що фахівці “Муді” – міжнародної рейтинґової агенції, що оцінює інвестиційну привабливість економік – зробили своє діло в Нью-Делі майже так само непоміт­но і потайно, як індійські вчені виготовили свою бом­бу. Агентство “Муді” знизило рейтинґ, оцінивши еконо­міку Індії вже не як “інвестиційну”, тобто безпечну для ін­весторів, а як “спекулятивну”, тобто ризиковану. Це значи­ло, що кожна індійська компанія, яка позичила гроші на міжнародному ринку, мусила б платити вищі від­сотки.

…Нарешті, моя улюблена історія на тему “Лексус заг­лушує оливкове дерево в добу глобалізації” – це істо­рія про Абу Джихадового сина. 1995 року я висвітлю­вав перебіг Близькосхідної економічної наради в йор­данській столиці Аммані. І от, я самотньо обідав на балконі амманського готелю “Марріот”, аж раптом до мого столика підійшов молодий араб і спитав: “Ви – Том Фрідмен?” Я відповів, що так.

– Пане Фрідмене, – ввічливо вів далі юнак, – Ви знали мого батька.

– А хто ваш батько? – спитав я.

– Мій батько – Абу Джихад.

Абу Джихад, що його справжнє ім’я – Халіль аль-Вазір, був один із тих палестинців, що разом з Ясиром Арафатом заснували “Аль-Фатх”[2], а згодом створили Організацію визволення Палестини. Абу Джихад, тобто “батько-боротьби” – це його військове псевдо. В ті часи, коли я працював за кореспондента “Нью-Йорк-Таймс” у Бейруті, аль-Вазір був головний командир палестинських воєнних операцій у Лівані та на західному березі Йордану. Там, у Бейруті, я з ним і познайомився. Палестинці вважали його за героя війни; ізраїльтяни – за одного з найнебезпечніших палестинських терористів. 16 квітня 1988 року ізраїльський спецпідрозділ вбив Абу Джихада у його вітальні в Тунісі, всадивши в нього мало не сотню куль.

– Так, я добре знаю вашого батька. Якось я побував у вашому домі в Дамаску, – сказав я юнакові. – А Ви ким працюєте?

Він простяг мені свою візитівку. На ній було написано: “Джихад аль-Вазір, директор-розпорядник, центр світової торгівлі, Ґаза, Палестина”.

Я прочитав напис і подумав: “Дивовижно. Від Джессі Джеймса[3] до Майкла Мілкена за одне покоління”.

Завдання, що стоїть перед країнами та й окремими особами в цю добу ґлобалізації, полягає в тім, щоб знайти здорову рівновагу між збереженням своєї тожсамости, домівки та спільноти і виконанням усіх речей, конче потрібних, щоб виживати в новій світовій системі. І суспільство, що хоче сьогодні економічно процвітати, повинне повсякчас намагатися виготови­ти якнайкращий “Лексус” і виїхати на ньому у світ. Проте хай ніхто не має жодних ілюзій, ніби завдяки самій тільки участі в цій ґлобальній економіці суспільство стане здоровим. Якщо заради такої участи край відмовляється від своєї тожсамости, якщо людям зда­ватиметься, що коріння їхнього оливкового дерева підкопала або підтяла оця ґлобальна система, то олив­кове дерево зворохобиться. Воно повстане і припи­нить процес входження до світової економіки. Тому тривкість ґлобалізації як системи залежатиме почас­ти від того, як добре нам вдасться втримати рівновагу. Країна без здорових оливкових дерев ніколи не мати­ме глибокого коріння, ніколи не знатиме безпеки, а отже, ніколи не наважиться повною мірою розкрити­ся перед світом і влитися в нього. Але країна, що являє собою самі тільки оливкові дерева, що складається з самого коріння, що не має ні одного Лексуса, – така країна далеко не зайде. Утримання рівноваги обох складових потребує постійного зусилля.

---

[1] Публікується за виданням Фрідмен Т. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію. Львів: Б. в., 2002. C. 24-35, C. 51-69.

[2] Фатх – священна війна мусульман.

[3] Джессі Джеймс (1847–1882) – американський злочинець, ватаг банди, що грабувала потяги і банки, вбитий двома своїми спільниками; Майкл Мілкен (нар. 1946) – американський мультимільйонер і філантроп.