Дені де Ружмон: НЕДУГИ ЄВРОПИ

Дені де Ружмон (1906–1985) – відомий швайцарський культуролог, засновник Європейського Центру Культури (Женева, 1950).

НЕДУГИ ЄВРОПИ[1]

Треба погодитись, що Європа погано виглядає. Перш ніж детально описати усі її характерні риси, дістаємо загальне враження, яке можна передати такими словами: “Дивишся на неї і бачиш, що вона програла війну”.

…Європу витворили юдео-християнство, грецьке поняття індивіда, римське право, культ об’єктивної істини і, на жаль, націоналізм. Гітлер якраз уособлював достеменно відмову од тих усіх елементів, їх руйнацію – анти-Європу. Ким він насправді був для тих, хто змагався з ним? Антихристиянською зненавистю, антисемітською злістю, націоналістичним та поліційним шаленством, запереченням права та прав особистости, концепцією упередженої людини, технікою брехні та обмов, утіленням еліти, рабськи залежної від похвали свого начальника, повною політизацією існування. Гітлер розбитий… Але те все, що було в “на­цистів”, у злих людей, віч-на-віч з нами, нині з’являється у нас самих і в наших звичаях – можливо, менше злісним, себто менше виявленим, та не менше небезпечним.

Війна аж ніяк не зупинила дехристиянізацію Європи… Широкі маси так само, як еліта, покидають церкви. Вони вірять лише у те, що є тут, на землі, у цьому житті, у кінематографічне щастя, або ж у справедливість, встановлену поліційними переслідуваннями, диктатурою з народною етикеткою, колективними розрахунками, зробленими за державною статистикою.

Але, тільки-но звільнившись від релігійних догм, ті маси і та еліта від­разу ж поспішають підкоритись догмам якоїсь партії. Всюди, де програє ре­лігія, виграє політика. Чудове звільнення! Звернімо увагу на такий факт: нинішній фанатизм[2] не є вже релігійний, а лише політичний. Ідея про те, що “мета виправдовує засоби” більше не є єзуїтською, а ленінською, фашист­ською. Лицемірство також змінило поле дії. Тартюф більше не святенник, як це було колись, він навіть не належить до правих, як це було вчора, він лівий, або ж “у ряді”, він рівняється із новим конформізмом[3].

У тих великих столицях Європи бачимо, як письменники і вчені дають очевидні свідчення лояльности найзагрозливішій партії, як колись Декарт давав його церкві, аби уникнути, як стверджують, найгірших клопотів. Якщо через такі хибні кроки ви підвищуєте голос, повсюдно вам шепочуть розважливі поради. Звичайно, конформізм сам собою не є чимось новим навіть серед інтелектуалів. Новим є те, що його практикують саме ті, хто називає себе авангардом, або ж показує себе таким у політиці. Новим є те, що його захищають навіть ті, хто мав би насту­пати на нього, незважаючи на те, звідкіля він іде. Але те інтелектуальне боягузтво ховається за слова любови до народу, доброї волі або правдивости, вдають, немовби захищають справу пролетарів, і тоді будь-яка спроба вільної критики сприймається як реакція. Ця негідна брутальна віра на замовлення є новим успіхом тоталітарного духу, якому до­сить було замінити етикетку, щоб без спротиву завоювати важливі плас­ти нашої еліти. 

Спостерігач за повоєнною Європою виявляє ще й інші симптоми глибокої недуги, першим виявом або стійким гнійником якої був гітлеризм. Побіжно згадаю декілька з тих симптомів.

Європейський опір, чудовий спалах пораненої свободи, яка стала на свій захист, але також і вимогливої надії, яка пішла в наступ, зазнає на наших очах невдачі, і жоден учасник Опору не буде мені в цьому заперечувати. Із звичок підпільної боротьби втримуються найгірші, а не най­кращі: брехня, а не правдиве свідчення, яке загрожувало б життю; чор­ний ринок, а не взаємодопомога; свавільне викриття, а не панування святої спільноти. Стільки-то успішних звитяг переможеного духу над духом переможця.

Антисемітизм лютує навіть у провінціях, де вже від Середньовіччя забули, що існувала якась єврейська проблема. Все відбувається так, не­мовби знищення цього вогнища пекельного зла мало викликати зусібіч лише сніп іскор.

Лютує націоналізм, ця романтична хвороба Європи. Сам він, при­криваючись бозна, якими причинами, оздобленими назвою традицій, у сільській реальності, наївно макіавеллістичний, підтримує серед нас недовіру, образи столітньої давности, безглузде місцеве чванство, ще досі втримує візові бар’єри, неймовірні митні тарифи, більш-менш визнану цензуру і руйнівні бюджети національної оборони. Країна, яка не спро­можна одягнути своїх в’язнів, знаходить засоби для того, щоб пошити однострої і дискутує про барви оздоб, тоді як атомна бомба в Бікіні за секунду тільки-но змінила саму барву океану…

Що ж за той час робить еліта? Маю на увазі тих людей, які повинні були б викривати це зло, шукати його причини, знаходити ліки проти нього? На їхні голоси не зважають, поки вони не візьмуть гучномовці, контрольовані державою або партією при владі, якими є радіо і преса. Лише такі засоби доходять до мас. Але примусити слухати себе саме так – означає не бути зовсім почутим, оскільки тут слід пристосуватися, спонтанно “вступити у стрій” так, щоб нічого понад те, що ви мали ска­зати, не відбулося.

Перед такою практичною неможливістю вписати свої думки у вчин­ки, багато інтелектуалів записується в якусь партію – це вони називають “заанґажуватися”. Але насправді для більшости з них – це демісія дум­ки, певне алібі. Для того, щоб якась думка була ефективною, сповненою дійової доброчесности, не вистачає лишень того, щоб мислитель при­дбав собі етикетку чи значок. Та однак, якщо він тримається на самоті в цілісності духу, він виглядатиме дизертиром... Так молоді люди позбав­лені духовних проводирів, не задовольняючись культивуванням сенсу абсурдности, шукають керівників, які дають їм замовлення на діяльність та здобуття будь-якого успіху… І тут знову тоталітарний дух ставить позначки.

Усі ті недуги і така неможливість їм протистояти, неодмінно викли­кали серед еліти, яка залишалася ліберальною, кризу песимізму та хво­рого сумління. Видається, що декадентська ідея, обжита перед війною такими різними мислителями, як-от Шпенґлер, Валері та Гейзінґа, замі­нилася в нашій уяві взагалі ідеєю прогресу автоматики. Народжена з ана­лізу та передчуття наших внутрішніх втрат, вона дістала підтвердження, об’єктивний вислід у швидкому рості двох позаєвропейських імперій. Це вони виграли війну, а не ми. Це вони взяли знову на себе прогрес та віру у прогрес. А ми залишаємося із спадком поразки, з нашою неспокійною та втомленою свідомістю, нашим тверезим скептицизмом...

…Перед цією війною назва Європа викликала спогад про могутнє вогнище, сяйво од якого поширювалося на всі інші континенти. Європа видавалася нам більшою, аніж вона нею насправді була. А звідси те зди­вування, яке викликав у наших думках наступного дня після війни відо­мий вислів Валері про Європу як “малий мис Азії”. Сьогодні, побачена з Америки і, гадаю, також з Росії, Європа видається меншою, аніж вона насправді є: фізично затиснена між двома великими імперіями, вели­чезні тіні яких зіштовхуються над нею; її береги точені та зруйновані, вона морально замкнена на собі. Однак, ми бачимо, що ця Європа не­мовби вивільнилася задля інших двох імперій з деяких своїх амбіцій, де­яких мрій і деяких вірувань, які з’явилися на її теренах і які, здається, часом визначали її дух. Наприклад, наша мрія про прогрес покинула, здається, Європу, щоб емігрувати до Аме­рики та Росії. Це поняття, яке зачахає в нас настільки швидко, наскільки швидко воно зростає деінде, у сусідів, до яких воно переселилося. І все відбувається так, ніби надмірність, до якої вони його підносять, чи злов­живання, яке, на нашу думку, вони допускають через нормальне вжи­вання, викликали в нас огиду.

Отже, із багатьох інших понять або із багатьох інших мітів наро­джених нашим творінням, віками непереборної, імперіалістської або щедрої експансії, Європа поширила на планеті свої відкриття і свою утопію, навіть самі секрети своєї могутности і зародки своїх недуг. І все це на родючіших землях, а, може, на менше доглянених, вихопилося поза усякі пропорції і видається нам сьогодні дивним, нелюдським, загроз­ливим. Ми відмовляємося впізнавати своїх дітей у тих поняттях і мітах, що повертаються до нас з іншого боку Атлантики чи з-за Одеру. Їхнє вигнання в наших очах зробило з них чудовиськ.

А втім промисловий капіталізм і політичний лібералізм, які розба­гатіли в Америці, прийшли з Європи; так само, як звідти прийшов діа­лектичний матеріалізм, революційна техніка та ідея соціальної справедливости, що встановлена силою на шкоду звичаєві – всі вони тріумфу­ють в імперії Совєтів. Так само, як і повага до прикладних наук, яка у цих двох країнах керує вихованням дитини і євгенікою, харчуванням, забез­печенням житла, аж до моралі, що колись була релігійною. Все походить з Європи, все це спочатку було нашим.

Як і чому тоді сталося так, що ці європейські творіння не зазнали в Європі успіху? Як і чому сталося так, що поза Європою вони зазнали такого гігантського зростання? Чому в нас вони не давали ні свого пов­ного добра, ні свого повного зла? Річ у тім, що в Європі вони завжди перебували в стані творення, тоді як в іншому місці, на добро і на зло, вони розгортали свої можли­вості і ніщо їх не стримувало, ніщо їм не перешкоджало.

У нас капіталізм ніколи не міг розгорнутися повнокровно, бо його постійно стримував і пригнічував націоналізм, війни, різноманітні мит­ні та традиційні перепони, яких не знає Америка. І навіть суспільний прогрес гальмувала та гнітила тиранія грошей, від якої звільнилася нова Росія. Та капіталізм і етатизм[4] не досягли в нас своїх найгірших виявів, бо тут їх постійно стримували протилежні сили; їх критикували, ставили під сумнів чи то в ім’я ще живого минулого, чи то в ім’я злісних утопій. Цей стан складности, плутанини і протилежностей визначає ту людську рівновагу, яку називають Європою. Він також зумовлює нашу культуру. І ми також побачимо, що він передає, а часом навіть зраджує, європей­ську концепцію людини.

Головне питання полягає в тому, чи зуміємо ми втримати цю рівно­вагу, незважаючи на незвичайне притягання, яке здійснюють на нас сво­єю масою російський і американський велетні, і незважаючи на всі ті принади, які мають їхні дослівно безмежні успіхи. Спробуємо оцінити наші шанси у стані меншого морального опору, в якому нас щойно зали­шила гітлерівська війна.

Ці шанси справді видаються дуже слабкими. Європа упродовж ба­гатьох століть панувала над світом насамперед своєю культурою, почи­наючи від Середньовіччя, своєю допитливістю і своєю торгівлею в добу великих відкриттів, своєю зброєю і своїм вмінням воювати, яке викорис­товувалося то для пожадливости якогось народу чи якогось князя, то для заразливих ідеалів; і нарешті, своїми машинами і своїм капіталом.

Та ось Америка і Росія поспіль вкрали у неї машини і капітал, зараз­ливі ідеали і зброю, велику торгівлю, аж до пізнання планети! І все це у про­міжку якихось тридцяти років, і без можливого повернення, у всіх на очах. Що ж нам залишається з нашої власности? Унікальна монополія: моно­полія культури у найширшому розумінні цього слова, тобто вимір люди­ни, принцип вічної критики, певна людська рівновага, що виникає із численних напружень. Це нам ще залишають і це, правду кажучи, най­важче взяти! Але це також найважче втримати у стані ефективности.

Отже, далеко до того, щоб європейці були одностайні в тому, аби ак­тивно прийняти сторону цієї Європи, цих її життєвих складностей, її куль­тури. Для того, щоб виявити на усьому континенті своєрідне розшарування та подвійний тропізм[5], достатньо поверхового соціологічного аналізу. Ак­тивна частина промислових мас дивиться на Росію, а поважні ділові люди дивляться на Америку. Справедливо чи несправедливо вони уявляють, що ці країни краще, аніж їхня нація реалі­зують те, чого вони самі чекають від життя. Отже, не тільки ідеали колек­тивістського чи капіталістичного прогресу залишили наш континент, але за ними емігрували від нас і найактивніші надії та мрії. Буржуазія у своїй сукупності задоволена подвійною відмовою од Росії та Америки, погоджу­ється із занепадом, або ж оплакує його, нічого кращого не пропонуючи. Аби суттєво дотримуватися європейських концепцій та звичаїв, я бачу тут лише два класи, до речі, зовсім протилежні: з одного боку, незавербованих інтелектуалів, а з іншого, – провінціалів та мешканців сільської місцевости. Тобто вільні і найбільше прив’язані до місцевих передсудів уми – за своєю професією чи позицією підривні або консервативні елементи.

Таким є, в загальних рисах, наше становище. Європа деморалізова­на своєю сумнівною перемогою над Гітлером, звужена та затиснена між двома великими імперіями, які позбавили її майже усіх монополій і за­собів могутности, випотрошена від своїх мрій і розділена не лише від­чуттям фракційности, але також, тим що багато її мешканців надіється на щось інше і надіється у двох різних протилежних напрямах.

… Ми думаємо про нашу Європу, як про якусь Faterland, край наших батьків, але чи не стане Америка або Росія тим Kinderland, як називав її Ніцше у своїх бажаннях? Не досить давати предків своїм дітям; вони потребують також майбутнього. І яке я маю право жертвувати їхніми надіями задля своїх спогадів?

…Я думаю про цих дітей і намагаюся додати до візії їхнього майбут­нього візію Європи, зведеної до стану більш-менш збереженого музею, або навпаки, візію такої Європи, яка могла б відступити перед спокуса­ми чужого її духові щастя, Європи американізованої (можливо, з власної волі) чи совєтизованої (можливо, з примусу) – в обидвох колонізованих випадках. Музей чи колонія... все одно: Європа відсутня... Уявімо собі щасливий, квітучий світ, міцно організований навколо цієї відсутности, нечутної для великого загалу. Що тут могло б загубити світ? Що тут мог­ло б загубити наших дітей?

І тут немовби оголена цими питанням й постає очевидна, звичайна відповідь. Вона міститься у дуже короткому, невиразному і хвилюючому слові – це слово “душа”. Європа відсутня, відставна, колонізована, це певний сенс життя, певна свідомість людськости, так, душа цивілізації, яка могла б загубитися, загубитися для всіх, а не лише для нас. Отже, захи­щати Європу нам треба не в ім’я якогось європейського націоналізму, а лише в ім’я найсвідомішої творчої гуманности людини.

Колись навіть тут заперечували існування європейського духу, і ми всі це зрозуміли, що то був виклик. Це точка зору, яка визначається, як полемічна позиція всередині того поля, яке спостерігаєш. Але якщо те­пер розглядати Європу у світі, то ця зміна точки зору дасть нам змогу побачити дуже міцну духовну реальність.

Якщо правда, що Європа до нашого століття майже не відчула і не усвідомила себе як цілісність, як організована структура, то це сталося лише тому, що вона не мала нагоди порівняти, протиставити і визначити себе: вона була самотньою, була королевою планети. Але 1946 року вона побачила, що знаходиться віч-на-віч із двома імперіями. Водночас вона відчуває свою єдність і визначає її за контрастом, як єдність концепції людини.

Намітимо це порівняння між Європою і новими імперіями, що зви­чайно позначаються майже подібними літерами – з одного боку US, а з іншого – USSR. Насамперед ми виявимо дві протилежні, антагоніс­тичні, можливо, концепції природи та існування людини. Біля витоків європейської релігії, культури та моралі знаходиться ідея суперечности, плідного протистояння, творчого конфлікту. Знаком суперечности раr ехсеllепсе є хрест. І навпаки, біля витоків двох нових імперій є ідея уніфі­кації самої людини, ліквідації антитез, тріумфу гнучкої організації – без історії і без драми. Звідси випливає, що європейським героєм буде лю­дина, яка драматично досягає найвищої точки свідомости і значення – святий, містик, мученик. Тоді як американським чи російським героєм буде людина, найбільше пристосована до стандарту щастя, яка досягає успіху, яка більше не страждає, бо вона чудово пристосувалася. Для нас зразкова людина – це людина незвичайна, велика людина; для них це, навпаки, людина середня, common man, основа або продукт статистики. Для нас зразкова людина – це найвищий приклад; для них – це серійний приклад. Ці два значення слова “зразковий” подають нам секрет протиставлення, я хотів, щоб ви його відчули.

Для них життя зводиться до двох операцій – виробництво і спожи­вання. Кожне їхнє зусилля полягає у тому, щоб їх зрівноважити, вико­ристати сповна, без витрат для себе; наслідком цієї рівноваги буде щастя неминуче, обов’язкове. Для нас життя полягає у постійному конфлікті, і його метою є не щастя, а гостріша свідомість, відкриття якогось сенсу, якогось значення – незалежно, чи буде це пов’язане із фатальною прис­трастю, чи з якоюсь невдачею. Вони прагнуть до щасливої несвідомости, а ми – до свідомості за будь-яку ціну. Вони хочуть життя, а ми – мотивів для життя, навіть пов’язаних зі смертю.

Ось чому типовий європеєць буде революціонером або апостолом, пристрасним коханцем або містиком, полемістом або завойовником, маніяком або винахідником. Його добро і його зло пов’язані між собою – заплутано, життєво. Європеєць знає основну вартість антагонізмів, твор­чої опозиції, тоді як американець і совєтський росіянин розглядають існування опозиції, як прикмету поганого функціонування, яке слід по­волі або негайно ліквідувати, аби дійти до одностайности, до однорідности. Одні досягнуть її рекламою, кіно, серійним виробництвом, а інші, як знаємо, менше гнучкими засобами, але результати тут подібні і будуть все більше й більше схожими між собою.

Щоби проілюструвати контраст, який я тільки-но змалював дещо схематично і абстрактно між європейцем, з одного боку, американцем та совєтом, з іншого, мені не потрібно далеко шукати. Візьму лише за приклад той захід, задля якого ми тут зібралися. Я думаю, що в Америці такі зустрічі зазнали б провалу, або, як кажуть, flop. Розбіжність наших точок зору більше хвилювала б, аніж цікавила слухача. Пересічний америка­нець вимагає рішення, яке він міг би застосувати, вийшовши звідти, де ми шукаємо насамперед поглиблення нашої свідомости. У Росії такі зус­трічі (не думаю, що помилюся говорячи таке) були б звичайнісінько за­боронені, або ж привели б їхніх нещасних ініціаторів на лаву добровіль­них зізнань. Я не кажу, що американець і росіянин не мають якихось справжніх підстав, щоб себе так поводити; я кажу лише, що їхні причи­ни не є причинами культури; культура має на увазі вільну дискусію для природного диспуту задля ширшої правди; саме таким є покликання Європи, і саме так Європа існує на найвищому рівні, як духовна сутність, у тих різноманітностях, що знаходять своє вираження тут, у Женеві в нашій зустрічі.

Отже, конфронтація Європи і її двох часто невдячних дочок най­більшого Заходу підказує нам формулу типово європейської людини: це людина суперечностей, людина par ехсеllеnсе[6] діалектична. Ми це бачимо у її найчистіших моделях, розіп’ятою між цими протилежностями, які вона сама, до речі, визначила: іманентність і трансцендентність, колективне та індивідуальне, служіння групі і визвольна анархія, безпека і ризик, правила гри, які чинні для всіх, і покликання, яке є лише для одного. Кажу “розіп’ятою”, бо європейська людина, така якою вона є, не годиться на те, щоб її зводили до одного чи іншого з тих термінів. Вона прагне їх сповняти, виявлятися в них у постійно загрозливій рівновазі, у вічній агонії. Ця агонія, дослівно, ця боротьба, пожирає величезну енергію. І ось чом у вона не допускає серед нас гігантських заходів і планів, які ми бачили у великій кількості в інших місцях. З іншого боку, вона концен­трує на самій людині, творцеві чи жертві цього напруження, основне зу­силля духу. Тому типово європейським буде бажання приносити людині, вимірювати за людиною всі інституції. Ця людина суперечностей (якщо вона над ними панує творчо) є тією людиною, яку я називаю особа. А інституції за її вимірами, на рівні людини, які передають у житті куль­тури, як у політичних структурах, ті самі найважливіші напруги, я назву федералістськими…

Особа, насправді, – це постійний конфлікт у кожному із нас між свободою та покликанням, з одного боку, а з іншого, – заанґажуванням у соціальні реальності. Це боротьба. Але ось який парадокс: як тільки все­редині особи ця боротьба слабне, ми маємо війну назовні. Пояснюю це.

Як тільки людина розглядає себе лише в аспекті своїх свобод, або своїх індивідуальних прав, як це робили капіталістичні акули минулого cтоліття, вона створює у державі анархію. Ця анархія одразу ж провокує колективістську реакцію. Надмірові свободи в індивідів механічно відповідає надмір етатизму. Той, хто хоче вдавати зі себе ангела, або демона, виглядає телепнем, і ось його нині замикають у клітку партії, або держа­ви. Правду кажучи, він дістав по заслузі!

Добрий спосіб уникнути надмірного заанґажування в партію, при­гнічення державою полягає зовсім не в тім, щоби проповідувати те, що називають “індивідуалізм”. Навпаки, в ім’я особи слід проповідувати особисте заанґажування – вільне, ефективне і постійно критичне…

У площині особи, а отже, громадянської доблести, ухил до анархії, з одного боку, ухил до етатизму, з іншого, – тотожно і фатально ведуть до кривавих зворотних дій громадянських воєн, а звідси, незалежно від пе­реможця – до диктатури.

Так само і в площині громади та політики націй. Тут повинна вста­новитися жива рівновага між різними групами і об’єднаною нацією, далі – між різними націями та Європою; а далі, між Європою і світом. На всіх рівнях ми знаходимо ті самі протилежні спокуси, а отже, ті самі при­чини війни, як тільки один із елементів рівноваги слабшає, або інший поглинає його чи розбиває. …Воля об’єднати Європу всупереч національ­ним відмінностям, яка охопила Бонапарта, спричинила за часів Наполеона появу націоналізмів. У цьому причина майже усіх наших воєн. У націоналізмі слід вбачати європейську недугу, антиєвропейську раr ехсеllеnсе… З одного боку, націоналізм нищить живі різноманітності, пояснюючи це об’єднанням, і тоді вже не може більше говорити про об’єднання, оскільки нема вже більше що об’єднувати. З іншого, – він проголошує суверенною так об’єд­нану націю, яка віч-на-віч поводиться з Європою, наче якась абсолютизована група, звичайний індивід, так звана свобода якого позбавлена будь-якої сумлінности. Так само ми бачили, як Гітлер, бачимо як Ста­лін, нищили партії всередині країни, а далі поводилися із Заходом як нацією, як найнепримиреннішою партією.

Федералізм, навпаки, хоче об’єднати, а не уніфікувати. І якраз тому, що поважає всередині нації багату різноманітність груп, він готовий відкри­тися на найширші об’єднання. Він закликає до них, він на них надіється, він робить усе, щоб почати їх творити, керуючись пережитим досвідом…

Скарб Європи – це її ідея людини. Але це скарб вибуховий: звідси потреба особливої пильности навколо цього центрального поняття осо­би, оскільки її постійні ухили до індивіда без обов’язків чи борця без прав є справжніми причинами наших суспільних лих. А нашим другим обов’яз­ком є винахід політичних структур федералістського типу – єдино ми­ротворчих і єдино здатних захищати у порядку свободу.

А взагалі, цей заразливий націоналізм виділила Європа, і їй знахо­дити для нього протидію. Лише вона здатна зробити це, з уваги на її від­мінності, і зробити це не лише заради свого порятунку, але також задля порятунку в усьому світі.

ФЕДЕРАЛІСТСЬКА ПОЗИЦІЯ

…Кожна політика містить в собі певну ідею людини і сприяє втіленню в життя якогось типу людськости, хочуть цього чи не хочуть, знають про це, чи не знають. Якою ж є та де­фініція людини, з якою ми можемо погодитися, або, краще сказати, з якою ми подумки згідні, оскільки зібралися тут для того, щоби говори­ти про федералізм?

Ми не були б тут, якби вважали, що найбажанішим типом людини є ізольований індивід, позбавлений будь-якої відповідальности щодо суспільства. Бо в такому разі ми залишалися б у себе вдома. Але нас також не було б тут, якщо б ми думали разом з Гітлером, що людина – це політичний солдат, якого повністю поглинуло служіння суспільству. У такому разі ми були б з іншого боку залізної завіси, принаймні духовно. Якщо ми тут, це означає, що ми знаємо про те, що людина є істо­тою, яка відчуває свою подвійну відповідальність: з одного боку, перед власним унікальним покликанням, і, з іншого боку, – перед спільнотою, всередині якої здійснюється її покликання. Отже, ми нагадуємо індивідуалістам, що людина може цілісно реалізуватися лише тоді, коли вона одночасно заанґажована у соціальному комплексі. А колективістам нагадуємо, що суспільні завоювання нічого не варті, якщо кожен індивід не стає вільнішим у сповненні свого призначення. Людина є водночас вільною і заанґажованою, водночас незалежною і взаємозобов’язаною. Вона живе під напругою цих двох полів – часткового і загального; між цими двома відповідальностями – її покликання і держава; між цими двома видами нерозривної любови – любов’ю до себе і любов’ю до ближнього.

Ця людина, яка живе у напрузі, творчій суперечці, постійному діалозі, це – особистість.

Ось визначення трьох типів людей, які сприяють трьом різним типам політичних режимів і зі свого боку отримують від них сприяння.

Людині, яку вважають чистим індивідумом, вільним, не заанґажованим, відповідає демократичний режим, що тяжіє до анархії і прямує до безладу, який завжди готує тиранію.

Людині, яку вважають політичним солдатом, і яка повністю заанґажована, а не вільна, відповідає тоталітарний режим.

І нарешті, людині, яку вважають особою водночас вільною та заанґажованою, і яка живе у напрузі між незалежністю та спільністю інтересів, відповідає федералістський режим.

…Не треба думати, що особистість – це середній термін чи належне місце між безвідповідальним індивідом і позбавленим волі політичним солдатом. Особистість – це реальна лю­дина, а ті дві інші є лише хворобливими відхиленнями, відмовою від дос­коналої людськости. Особистість не перебуває на півдорозі між чумою і холерою, але вона є цивільним здоров’ям…

Федералізм також ніколи не народиться із вправного дозування анархії і диктатури, обмеженого партикуляризму і гнітючого централіз­му. Федералізм знаходиться в іншій площині, аніж ці дві додаткові по­милки. Кожен знає, що перебільшений індивідуалізм прокладає дорогу колективізмові: ці дві крайності знаходяться в тій самій площині, взаєм­но себе зумовлюють і називаються одним іменем. Якраз із пороху громадськи безвідповідальних індивідів диктатори роблять свій цемент. Під час останньої війни ми бачили, що опір, з яким зустрічалися диктатори, був, навпаки, чинником груп відповідальних громадян, тобто федералізованих особистостей.

Повоєнна Європа має вибір: або дезінтеграцію на суперницькі націоналізми, або навпаки, – феде­ральну інтеграцію націй, які відмовляються від догми їхнього абсолют­ного суверенітету і в тій чи іншій формі приймають спільну структуру. Прикладом для наслідування могла би бути сучасна Швайцарія, її досвід-свідчення – конкретний, типовий і особливо переконливий.

…Федералістська думка не проектує перед собою європейську утопію, до якої треба було б тільки долучитися, чи статичні плани, які треба було б реалізувати за чотири-п’ять років. Вона, навпаки, шукає таємницю гнучкої, постійно рухливої рівноваги між групами, які слід скласти з повною до них повагою, а не підкоряючи їх, чи знищуючи одну за одною.

…Справді, слова Федерація і Федералізм по-різному розуміють швайцарці германські і романдські. Німецькою мовою конфедерація звучить як Bund, що означає спілка, і що насамперед викликає в пам’яті поняття про усуспільнення, І навпаки, у романдській Швайцарії ті, хто оголошує себе федералістами, насправді є завзятими захисниками автономії кан­тонів проти централізації. “Федералізувати” для одних означає просто “oб’єднатися”. Бути федералістом для інших – це означає звичайнісінь­ке “залишатися вільним у себе вдома”. Отже, і перші, і другі помиляються, бо мають рацію лише наполовину. Справжній федералізм не полягає ні лише у звичайному об’єднанні кантонів, ні лише в їхній самостійності. Він полягає у постійно корегованій рівновазі між самостійністю регіонів та їх об’єднанням. Він полягає у вічному компонуванні цих двох сил про­тилежного значення задля їх взаємного зміцнення. Цей останній пункт чудово висловлений у гаслі Швайцарії, парадоксальному, або ж “діалек­тичному” за своєю формою: “Один для всіх, усі для одного”. Справді, “один для всіх” означає прагнення особистостей і регіонів до об’єднання, тоді як “усі для одного” означає ту допомогу, яку спільнота повинна надати кожному регіонові і кожній особистості.

Безперечно, що в європейському вимірі ми побачимо, як виступа­ють дві тенденції дуже схожі на ті, що я тільки-но зазначив для Швайца­рії. Ми матимемо федералістів, які думатимуть лише про те, щоб об’єд­натися, зміцнити таку спільноту, але також матимемо федералістів, стур­бованих насамперед тим, щоб захистити права кожної нації проти вторгнення центральної влади. І ми будемо змушені постійно нагадувати обидвом сторонам, що справжній федералізм не полягає ні у першій, ні у другій тенденції, а якраз у їхньому погодженому співіснуванні, у їхньо­му діалозі, у їхній плідній напрузі…

Щоб уникнути цієї пастки, я обмежуюсь тим, що із запізненням виокремлю декілька керівних принципів, які зовсім емпірично сформували нашу Федерацію. І я виберу їх з-посеред тих принципів, які видаю­ться мені безпосередньо прийнятними для сучасного стану Європи.

Принцип перший. Федерація може нарадитися лише з відмови од будь-якої ідеї організаторської гегемонії, що сповнюється однією із складових націй.

Швайцарська історія ілюструє цей принцип. Щоразу, як один із кантонів, скажімо Цюріх, або група міських кантонів, багатших чи більше заселених від інших, думають, що можуть нав’язати своє верховенство, інші об’єднувалися проти нього, змушували його повернутися у ряд і федеральна спільнота прогресувала. Під час останньої серйозної кризи громадянської війни 1847 року, що протиставила католиків і протестантів, переможці якнайшвидше подбали про те, аби повернути переможеним їхню повну правову рівність. І з цього акту відмови від завойованої гегемонії з’явилася конституція 1848 року, справжня основа сучасної федеративної держави. Ось чому Швайцарія завжди дивитиметься з певною недовірою на деяких “Велетів”, які привласнюють собі ініціативу континентальної або світової федерації. Невдача Наполеона, а потім і Гітлера, у їхніх намаганнях досягти єдности Європи, є повчальним попередженням. Воно переконує нас у тому, що не можна досягнути мети, якою є спільнота, використовуючи імперіалістичні засоби. Це може приз­вести лише до примусового об’єднання, що є карикатурою справжньої спільноти.

Принцип другий. Федералізм може народитися лише із відмови від будь-якого нахилу до систематичности. Він рівнозначний відмові від імперіалізму певної ідеології. Федералістську тактику можна було б визначити, як пос­тійну й інстинктивну відмову вдаватися до систематичних рішень, до простих зрівняльних планів, чітких і придатних для логіки, але через те і невідповідних для дійсности, образливих для меншин, руйнівних для тих відмінностей, що є умовою кожного органічного життя. Пам’ятаймо завжди, що федералізувати, це не означає впорядковувати за географіч­ним планом, відштовхуючись од центру чи осі; федералізувати, звичайнісінько розташовувати разом, складати так-сяк ці конкретні та химерні дійсності, якими є нації, економічні райони, політичні традиції, означає розташовувати їх за своєрідними характерами, які слід водночас пова­жати і викладати за пунктами у цілому.

Принцип третій. Федералізм не знає проблеми меншин.

…Тоталітаризм також ліквідовує цю проблему, але робить це, знищуючи меншини, які ставили проблему. Тоталітаризм (принаймні у зародку) є у кожній кількісній системі; федералізм є усюди там, де на першому місці знаходиться якість. На­приклад. прихильник тоталітарного режиму бачить несправедливість або помилку в тому, що якась меншина має ті самі права, що й більшість. У його очах меншина – це лише цифра, і то найменша. Для федераліста само собою зрозуміло, що меншина у деяких випадках може розрахову­вати на стільки ж, а навіть і на більше, аніж більшість, бо в його очах вона є незамінною якістю…

У Швайцарії така повага до якости передається не лише способом виборів Ради кантонів, але особливо, і ефективніше, звичаями політич­ного та культурного життя, в якому бачимо, що Швайцарія романська і Швайцарія італійська відіграють роль, яка не залежить від кількости їхніх мешканців і квадратних кілометрів.

Принцип четвертий. Федерація не має на меті стерти відмінності та розчинити всі нації в одному блоці, навпаки, хоче врятувати їхні якості. Багатство Швайцарії, скажімо, полягає у різноманітті тих якостей, що ревно захищаються і підтримуються. Так само, багатство Європи і сама суть її культури були б втрачені, якби хтось спробував уніфікувати кон­тинент, усе тут перемішати, одержати якусь своєрідну європейську на­цію, в якій латиняни і германці, слов’яни і англосакси, скандинави і гре­ки були б підвладні однаковим законам і звичаям, які б не могли задо­вольнити жодну із цих груп, і які б усіх їх пригноблювали. Якщо Європа має федералізуватися, то це слід робити для того, аби кожен із її членів користувався допомогою всіх інших і зумів зберегти свою особли­вість і свою незалежність…

Кожна із націй, що творять Європу, представляє тут власну неза­мінну функцію, так, як це маємо із функцією якогось органу тіла. А нор­мальне існування тіла залежить від життєвости кожного із його органів, так само, як життя якогось органу залежить від його гармонії з іншими органами. Якби нації Європи зуміли усвідомити себе у цій ролі різних органів того самого тіла, вони зрозуміли б, що їхня гармонія є життєвою необ­хідністю, а не якоюсь поступкою, що від них вимагають, зменшенням їхньої вартості. Вони зрозуміли б також, що у федерації вони не потре­бують змішуватися, навпаки, вони діятимуть спільно, кожна за своїм покликанням. Це не було б навіть питанням толерантности, що є нега­тивною вартістю і найчастіше виникає із скептицизму. Кожна нація не спроможна була б віддати найкраще від себе, на свій розсуд, за своїм вмінням. Та врешті-решт, легені не мусять “терпіти” серця. Від них вимагається лише бути добрими легенями, бути легенями наскільки це можливо, і, якраз так вони допоможуть серцю бути міцним.

Принцип п’ятий. Федералізм ґрунтується на любові складності, на відміну від грубого спрощення, яке характеризує тоталітарний дух… Здоров’я федералістського режиму полягає в любові до культурних, психологічних і навіть економічних складностей…

Коли чужоземці дивуються надзвичайною складністю швайцарських інституцій, тією своєрідною роботою витонченого годинника, яким є так своєрідно складений наш общинний, кантональний, федеративний механізм, слід їм показати, що та складність є умовою наших вольностей. Саме завдяки їй наші чиновники постійно пам’ятають про конкретність дій, а наші законодавці змушені підтримувати постійний контакт із людськими і природними реаліями країни. Швайцарія складається із великої кількости політичних, адміністративних, культурних, лінгвістичних, релігійних груп та організацій, які не мають однакових кордонів і які перемішані сотнею різноманітних способів. Зрозуміло, що закони та інституції задумані в унітарному дусі, обов’язково будуть пригноблювати одну або декілька тих груп, намагатимуться знищити їх різноманітність, і скалічити у багатьох із тих вимірів саму особистість тих, хто має до них стосунок.

Звичайно, легше приймати декрети на порожньому місці, спрощувати дійсність одним розчерком пера, множити рівнозначні плани у своєму бюро, вимагати згодом їхнього виконання, знищуючи усе, що чинить опір, або лише тому, що воно вирізняється над загальним рівнем. Але те, що так нищать – це якраз громадянська живучість народу. Федералістська політика стурбована тим, щоби наслідувати незмінно складну дійсність, постійно вимагає більшої турботи, технічної винахідливости і розуміння народів, якими вона керує. Вона вимагає більшого правдивого політичного сенсу. Врешті, якщо подумати над цим, бачимо, що федералістська політика є нічим іншим, як політикою, і тільки політикою par excellence, тобто мистецтвом організувати державу на користь громадян. У той час, як тоталітарні методи є антиполітичними за визначенням, оскільки вони полягають лише в тому, щоби знищувати відмінності через неспроможність впорядкувати їх в органічну та живу цілісність.

Принцип шостий. Федерація твориться поступово, через особистості і групи, а зовсім не з якогось центру чи через посередництво урядів.

Європейська федерація формується повільно, потроху всюди, різноманітними способами. Тут – економічна згода, там – культурна спорідненість. Тут – відкриваються одна одній дві церкви близьких конфесій; там – група малих країн творить митний союз. Це люди, які потроху творять різноманітну сітку європейського обміну. Все тут вар­тісне. І те, що видається таким розсіяним, таким часто малоефективним, творить поволі складні структури, визначає контури каркасу і систему кровоносних судин того, що стане одного дня тілом Сполучених Штатів Європи. Під і над урядами Європа ближча до того, щоб організуватися, аніж це видається. Вона вже є, насправді, більш об’єднаною, аніж сама про це думає. Суперечності і ворожнеча спалахують лише у площині уря­дових дій, і лише там вони непримиренні.

…Європейська федера­ція не буде витвором правителів, яким належить захищати інтереси своєї нації проти решти світу. Федерація буде творінням груп і людей, які виявлять ініціативу об’єднатися поза національними урядами. І саме ці групи і ці люди сформують уряд Європи. Іншого можливого і доступного шляху немає. Асамблея губернаторів сорока восьми штатів не управляє США, так само як делегати двадцяти двох кантонів не управляють Швайцарією. Практично таке нездійсненне. Ці дві федерації керовані поза своїми штатами і поза ними самими виконавчою і законодавчою владою.

У світі XX століття є лише два табори, дві політики, два можливі типи людської поведінки. Йдеться не про лівих та правих, які майже не­розрізненні у своїх виявах. Не йдеться про соціалізм і капіталізм – один намагається стати національним, а інший –державним. Йдеться не про Традицію і Прогрес, які однаково претендують захищати свободу. І йдеться тут також не про Справедливість і Свободу, які також немож­ливо протиставити як у дійсності, так і в принципі. Сьогодні, відкидаючи усі ті колишні суперечки на задній план, кажемо, що є тоталітаризм і федералізм. Загроза і надія. Ця антитеза панує над століттям. Вона є його справжньою драмою.

…Усі тоталітарні системи ґрунтуються на гегемонії якоїсь однієї партії чи нації, прагненні до порядку, знищенні меншин та опозицій, примусо­вій уніфікації відмінностей, зненависті до живих складностей, на знищенні груп, презирстві до покликань, що замінюються фаховою, політичною мобілізаційною карткою, яка врешті-решт виявляється військовою. Тоталітаризм простий і суворий, як війна, як смерть. Федералізм ладний і гнучкий, як мир, як життя. А оскільки тоталітаризм простий і суворий, тому він є постійною принадою для нашої втоми, нашого неспокою, наших сумнівів і нашого запаморочення від духовного відступу. Тоталітарний дух не є небезпечний тільки тому, що він сьогодні перемагає у яких десяти країнах і більш-менш швидко прогресує в інших країнах Він особливо небезпечний тому, що всіх нас підстерігає всередині наших думок, у найменшому хитанні нашої життєздатности, нашої мужности, сенсу нашого покликання…

---

[1] Публікується за виданням Ружмон Д. де. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. Львів: Б. в., 1998. С. 12–23, 30–40.

[2] Фанатизм – пристрасна відданість своїм переконанням у поєднанні з надмірною нетерпимістю до чужих поглядів і прагнень.

[3] Конформізм – пристосування, пасивне сприйняття існуючого порядку або пануючих думок.

[4] Етатизм – означає активну участь держави в економічному житті суспільства.

[5] Тропізм – поворот, напрямок.

[6] Par ехсеllеnсе (від фр.) – головно.