Розділ
1
Глобалізація
як цивілізаційний феномен:
історія
та сучасність
Коло питань: Глобальні виміри
життя людства. Етапи глобалізаційної інтеграції:
колонізація - європеїзація - американізація. Феномен Європи
та євроінтеграції. Стратегія євроінтеграції.
Принципи федералізації
Європи. Ознаки нового світоладу. Поняття
“глобалізації”. Основні
риси глобалізації. Глобалізація як
умова науково-технологічного
поступу. Вади глобалізації та її
альтернативи.
Людство ввійшло в ХХІ сторіччя. Яким буде це
сторіччя? Що принесе воно людству? Чого очікувати в майбутньому? Ці та інші
запитання хвилюють сьогодні кожну цивілізовану людину. Адже на зламі епох
людство переосмислює свій історичний шлях, виявляє нові тенденції розвитку
й нові загрози та шукає шляхи, які забезпечили б цивілізаційний поступ
і водночас гідне життя Людини.
На зламі тисячоліть головною тенденцією
цивілізаційного розвитку людства є процес
глобалізації. Такий
процес зазвичай трактують як зростання взаємозалежності і взаємозв’язку
сучасного світу, що виявляється у невпинній інтеграції ринків, фінансів,
технологій і держав; поширенні універсальних демократичних норм і цінностей, електронної
економіки та інформаційних мереж. Отже, глобалізація є багатовимірним процесом,
який розгортається в багатьох царинах існування людини.
Рушійна сила глобалізації – вільноринковий
капіталізм. “Ми живемо у вимірах глобальної економіки, – пише американський
фінансист Джордж Сорос, – що характеризується не лише вільною торгівлею
товарами та послугами, але й - навіть більшою мірою - вільним рухом капіталу. Процентні ставки,
курси валют та біржові ціни у різних країнах тісно пов’язані між собою, а глобальні
фінансові ринки потужно впливають на економічні умови. З огляду на ту
вирішальну роль, яка належить міжнародному фінансовому капіталові в долі кожної
країни, цілком доречно говорити про глобальну
капіталістичну систему”[1].
На думку Дж. Сороса, ця система дуже сприятлива для фінансового капіталу,
здатного вільно спрямовуватися туди, де прибуток найбільший. Від інвестиційного
капіталу чимало користі: не лише зростання продуктивності, а й поліпшення
методів виробництва та інші новації; не лише зростання добробуту, а й вагоміша
частка свободи. Тому країни конкурують за залучення капіталу, а створення привабливих
для капіталу умов переважує за значенням решту соціальних цілей.
На початку ХХІ ст. глобалізація
вийшла за рамки економічно-фінансової системи й охопила майже всі сфери
суспільної діяльності: політику, ідеологію, культуру, освіту та спосіб життя. За
визначенням Мартіна Елброва, глобалізацією називають усі ті процеси, унаслідок
яких народи світу залучено до єдиного світового
суспільства[2].
Зокрема в економічній сфері глобалізація постає як інтернаціоналізація та
поширення капіталістичних ринкових відносин. У міжнародній сфері зростає
щільність міждержавних відносин і розвиток глобального політичного життя. У
культурній сфері наявна глобальна комунікація та загальноосвітня культурна
стандартизація.
Науковий дискурс феномену глобалізації
започаткували у 80-х роках ХХ ст. британські соціологи Роланд Робертсон,
Ентоні Ґіденс, Зиґмунт Бауман, німецький соціолог Ульріх Бек, шведський соціолог Джонатан Фрідман,
австралійський соціолог Малколм Вотерс. В українській науково-філософській
думці це поняття набуло категоріального статусу лише наприкінці 90-х років
минулого сторіччя. Щоб зрозуміти сутність глобалізації, доречно проаналізувати
її витоки, причини і джерела, які, за Р. Робертсоном, Дж. Фрідманом і
М. Вотерсом, сягають ХV-ХVІ ст. На їхню думку, глобалізація – феномен західної, індустріальної цивілізації.
Її розвиток сприяв виникненню інтеграційних тенденцій, які зворотно впливали на
цивілізаційний поступ.
Дослідники глобалізації виокремлюють три етапи
в її становленні. Перший етап (ХV-ХIХ ст.) глобалізації – колонізація, появу якої уможливила промислова революція.
Загальновідомо, що в ХV-ХVІ ст. з’явилися технічні винаходи, які істотно вплинули
на формування індустріальної цивілізації, – компас, порох і пароплав. Ці винаходи допомогли британцям, португальцям та
іспанцям відкрити нові землі, які вони частково експлуатували, а частково
колонізували. Проте експансія тоді була християнською, а не суто європейською. Її
здійснювали в ім’я Бога, дотримуючись Його заповідей. І лише в ХVІІІ-ХІХ ст. колонізація, безперечно, стала
європейською.
Підкреслюючи роль саме Європи в географічному
об’єднанні світу, швайцарський культуролог Дені де
Ружмон (1906–1985) писав:
·
Європа
відкрила увесь світ, але ніхто ніколи не приходив відкривати її саму;
·
Європа
почергово панувала над усіма континентами, але над нею ніколи не панувала жодна
заморська держава;
·
Європа
створила цивілізацію, яку наслідує весь світ, але ніколи не було зворотного явища[3].
Європа, вважає Д. де Ружмон, географічно об’єднала
світ, власне вона його відкрила, дослідила, приручила, розбудила, змусила
вирушити до своєї єдності. Європа розпочала з того, що поєднала континенти, які
до її появи нічого не відали про взаємне існування. Вона дала змогу людству
усвідомити свою єдність. Відкриваючи нові землі, здійснюючи географічну та промислову експансію, Європа залучала їх до сфери власного впливу,
модернізувала життя народів світової “периферії”, експортуючи свої суспільні
практики, господарські та політичні форми, капітали й техніку. Європейці
заселили найвіддаленіші куточки планети, виготовили карти всіх континентів й
океанів, назвали острови й моря своїми іменами. Покинувши рідні країни, вони
принесли європейську культуру й цінності, до яких долучали “периферію”,
оскільки були переконані, що вона з часом стане частиною їхньої цивілізації. Усвідомлюючи
власні переваги над колонізованими народами, європейці прагнули не лише їх
“цивілізувати”, а й наблизити до свого способу життя.
До Першої світової війни європейці досягли
реального контролю над світом. Під політичним контролем європейських країн перебувало
84 % всієї території Землі. Контролюючи світову периферію, європейці
прагнули уникати помилок, безконтрольних і безвідповідальних дій. Вони не лише
усували потенційні загрози для Заходу, а й налагодили культурні взаємодії з
колонізованими народами. Європейці змінили систему вірувань багатьох народів, долучивши
їх до християнської релігії та західних моральних цінностей. На думку
Р. Робертсона, у цей період відбувся велетенський організаційний прорив у
спробах пов’язати периферію і центр між собою на міжнародній основі.
“Безпосереднім передвісником цього
було започаткування міжнародних виставок усередині ХІХ ст., що давали
змогу демонструвати в міжнародних масштабах конкретну національну “славу” й
досягнення”[4]. На
початку ХХ ст. виникли сучасні релігійні екуменічні[5]
рухи, які одночасно вшановували відмінність і шукали спільного в рамках
новопосталої культури творення зв’язку між партикулярним і універсальним.
Загалом ХХ ст. – свідок значного зростання міжнародних організацій та
інтенсивності взаємозв’язків на планетарній основі.
Проте це був період не лише конституювання
єдності світу, йому притаманні й дезінтегративні процеси. Континенти, які
відкрила Європа і в яких вона панувала, звільнялися від її опіки - спершу Північна Америка (з кінця ХVІІІ ст.), тоді
Латинська Америка (перша половина ХІХ ст.), Індія, Індонезія, Південно-Східна
Азія та Близький Схід (після Другої світової війни), а з 1960 року - майже вся Африка. Світ збунтувався проти
Європи в ім’я вартостей свободи, справедливості та рівності для всіх народів, поваги до всіх людей, які вона сама визначала
й поширювала.
Здійснюючи колоніальну експансію світу, Європа
не
усвідомлювала себе як цілісність. На думку Д. де Ружмона, до ХХ ст. вона
була королевою планети, і майже не
відчула й не усвідомила себе як організовану структуру. Тому цілком
закономірно, що національна, політична та економічна експансії наприкінці ХІХ –
на початку ХХ ст. перетворюються на боротьбу між державами-націями за
перерозподіл світу, за власні колонії та ринки збуту. Така боротьба вилилася у
міжнаціональний конфлікт, що переріс у Першу світову війну. Ця війна
започаткувала процес деколонізації, який завершився 1960 року крахом
колоніальної системи.
Незважаючи на те, що війна продемонструвала
безперспективність національної експансії у формі колонізації, її дух далі
існував і живив національні місіонерські ідеї. Друга світова війна була
трагічною спробою реанімувати колоніальну ідею та втілити її у новому
перерозподілі світу. З одного боку, в ній брала участь гітлерівська європейська
коаліція, а з іншого, - сталінська азійська. У жерло Другої світової війни
було втягнуто не лише народи Європи та Азії, а й Північної Америки, Японії та
Китаю. Війну виграли дві позаєвропейські імперії – США та СРСР.
Європа, констатує Д. де Ружмон, вийшла з
війни деморалізованою і колонізованою,
втративши всі свої монополії. Вона духовно програла війну. Її уразили такі
хвороби, як тоталітарний дух, антисемітизм і націоналізм. Саме вони актуалізували потребу в об’єднаній Європі.
Позаяк війна була продовженням колоніальної експансії, то, програвши її, Європа
втратила пріоритет у стратегії глобалізації.
Перед Європою постали два шляхи розвитку: або її
дезінтеграція на суперницькі націоналізми, що неминуче призведе до
тоталітаризму, або федеральна інтеграція націй, які відмовляються від догми
їхнього абсолютного суверенітету і в тій чи тій формі приймають спільну
структуру. Федералізм – єдина відповідь на виклик історії, оскільки ґрунтується
на пошануванні численних елементів, які творять Європу і водночас забезпечує їхню
плідну конкуренцію в умовах миру. У повоєнні 40-ві роки закладено нову стратегію
об’єднання Європи - федералізацію.
З неї розпочався другий етап глобалізації
- європеїзація. Після півтисячолітньої
експансії, вважає Йоран Терборн,
Європа повернулася сама до себе та взялася доглядати власний дім[6].
Федералістська ідея глибоко вмотивована тим,
що це єдиний спосіб запобігти війнам на національному ґрунті, а також запобігти
колонізації. І справді, за одне покоління Європа була епіцентром двох світових
воєн. Федерація може стати єдиною гарантією національної незалежності, безпеки, процвітання та свободи. Вона орієнтує на те, щоб
встановити живу рівновагу між різними націями та Європою, а далі між Європою і
світом. Федералістська думка шукає таємницю гнучкої, постійно рухливої рівноваги між народами на основі поваги, а не
підкорення чи знищення.
Ще однією метою федерації було прагнення
врятувати європейське культурне різноманіття. “Справжня культура не є якоюсь
оздобою, звичайною розкішшю, чи набором спеціальностей, що не стосуються
обивателя. Вона постає із усвідомлення життя, постійної потреби поглиблювати
значення життя, збільшувати владу людини над речами. Вона створила велич Європи”[7].
Творення й передання культури відбувається через постійний діалог у контексті реальних
антагоністичних тенденцій. У цьому – секрет динамізму і творчого невдоволення,
який спонукає європейців формулювати й обговорювати століттями свої відносини з
Богом, зі світом, з державою і спільнотою.
У західній культурі, продовжує Д. де Ружмон,
витворено ідеал людської особистості, яка подвійно відповідальна перед своїм
покликанням і своєю державою, вона водночас незалежна і зобов’язана - а не лише вільна, чи лише заангажована. Ця
людина вірна собі, коли погоджується на діалог і випереджує його новими
творіннями. Вона зраджує себе, зраджує творчий геній Європи, коли поступається
спокусі зліквідувати одну із сторін конфлікту, або ж намагається замкнутися у
своїх особливостях (нації, партії чи ідеології), або ж коли хоче усім нав’язати
їх. Отже, європейська людина – людина суперечностей, людина par excellence (головно)
діалектична. Вона прагне їх сповняти, виявлятися в них у постійно загрозливій
рівновазі, у вічній агонії (боротьбі). Ця агонія концентрує зусилля духу на
людині. Тому типово європейським буде вимірювати за людиною всі інституції. “Ця
людина суперечностей (якщо вона панує над ними творчо) є тією людиною, - пише Д. де Ружмон, - яку я називаю особа. А інституції за її вимірами, на рівні
людини, які передають у житті культури, як у політичних структурах, ті самі
найважливіші напруги, я назву федералістськими”[8].
Федералізацію Європи Д. де Ружмон обґрунтовує,
спираючись на соціально-демократичні вартості. Саме вони визначають принципи, на яких сформується федерація
Європи:
·
Федерація
може народитися лише з відмови від будь-якої ідеї організаторської гегемонії з боку однієї з націй. Невдача Наполеона, а потім і Гітлера, у їхніх
намаганнях досягти єдності Європи є повчальним попередженням. Воно переконує в
тому, що не можна досягти мети – об’єднання, використовуючи імперіалістичні
засоби. Це може призвести лише до примусового об’єднання, що є карикатурою
справжньої спільноти.
·
Федералізм
може постати тільки з відмови від будь-якого нахилу до систематичності. Цей
принцип означає відмову від ідеологічного
імперіалізму. Федералізувати не означає впорядкувати за географічним
планом, відштовхуючись від центру чи осі.
·
Федералізм
не знає проблеми меншин, бо визнає свободу
і рівноправність усіх націй.
·
Федералізм
не має мети стерти відмінності та розчинити всі нації в одному блоці, а навпаки,
хоче врятувати їхні якості. Багатство Європи і сама суть її культури були б утрачені,
якби хтось спробував уніфікувати континент, усе тут перемішати, одержати якусь
своєрідну європейську націю.
·
Федералізм
ґрунтується на любові до складності, на відміну від примітивного спрощення, яке
характеризує тоталітарний дух. Здоров’я федералістського режиму полягає в
любові до культурних, психологічних і будь-яких інших складностей.
·
Федерація
формується поступово, через особистості й групи, а зовсім не з якогось центру
чи через посередництво урядів.
Головна ідея федералістського підходу полягає
в тому, що місцеві, регіональні, національні та європейські уряди мають
співпрацювати і взаємно доповнювати один одного.
Після закінчення Другої світової війни у
Західній Європі активізувалися міжнаціональні контакти в господарській сфері,
зумовлені потребою відновлювати національні економіки. Цим цілям відповідав
запропонований США в 1947 р. “План Маршала”, заходи якого передбачали
економічне відродження європейських держав. Його реалізація дала змогу Європі
модернізувати промисловість і розпочати технічну експансію.
Євроінтеграція на засадах федералізму почалася
зі становлення Європейського Співтовариства (ЄС) на основі Римського договору (1957), за яким до ЄС увійшли Бельгія, Франція,
Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди. За цим договором заснували
Європейський спільний ринок, що сприяв формуванню інтернаціональних економічних і політичних зв’язків на рівні
національних інститутів (держав, міжурядових і неурядових організацій тощо).
Наступний етап євроінтеграції розпочався в 70-ті
роки. Він зумовлений, з одного боку, науково-технологічною революцією, а з іншого,
- початком
економічної кризи. Перед країнами ЄС постало завдання об’єднати ресурси для
подолання відставання від США та Японії в галузі мікроелектроніки,
біотехнології та виробництва нових матеріалів. На цьому етапі відбулося географічне
розширення ЄС, яке сьогодні об’єднує 27 країн. Принципи євроінтеграції
закріплені в Маастрихтському договорі
(1991), який передбачає свободу переміщень у рамках ЄС капіталів, товарів, послуг,
робочої сили та інформації. Важливе значення для практичної реалізації
концепції євроінтеграції мають положення Маастрихстського договору про
громадянство в ЄС.
Аналізуючи процеси євроінтеграції, Богдан Гаврилишин у доповіді
Римському клубові “Дороговкази в майбутнє” (1980) висунув концепцію створення
загального “світового порядку”, в рамках якого людство може дати раду
і нинішнім проблемам, і тим, що виникнуть у майбутньому. Незважаючи на те,
зазначав він, що у світі існує приблизно 160 націй-держав, які різняться між
собою, у нас спільна доля і ми приречені на співіснування. Безперечно, світ
переповнений конфліктами, а міжнародні інституції надто слабкі, однак є всі
підстави вести мову про “спільну долю”
і “світовий лад”[9].
Зразок такого спільного порядку демонструє
Західна Європа, де об’єднання в європейські економічні і політичні структури дає
змогу зберігати повну культурну незалежність, життєздатність і контролювати розв’язання
питань, що стосуються народів цього співтовариства. Євроінтеграції притаманні[10]:
· співіснування різних культур, релігійних
вірувань, переконань, способів життя;
· політичне правління базується на співпраці у владі
за умови відсутності сильної верхівки і наявності постійних коаліцій на всіх
рівнях правління, що функціонують на засадах колегіальності;
· істинно федеральний характер політичних інституцій
зі взаємопов’язаними відповідальністю і винятковим правом на ухвалення рішень
на різних рівнях суспільної ієрархії - світовому, регіональному, країни, провінції,
округу, громади;
· надзвичайно децентралізована структура влади
за широкої участі громадян в ухваленні рішень із “представницькою демократією”
на вищих рівнях і “прямою демократією” на нижчих рівнях правління.
На думку Б. Гаврилишина, до світової інтеграції,
а не лише європейської, спонукають такі чинники:
· загроза тотального фізичного знищення людства;
· розвиток транспортних і комунікативних
технологій, що скорочують віддалі;
· нерівномірність розподілу природних ресурсів,
що зумовлює економічну інтеграцію.
Запровадження нового світоладу необхідне для
виживання людства. Ознаки нового світовлаштування утверджуються в Європі, натомість
у планетарному масштабі наразі нема свідчень гармонізації інтересів. Але,
доводить Тімоті Люк, на основі інформаційних технологій поволі виникає один
різновид постнаціонального й транснаціонального порядку, який формується вище і
нижче від рівня домінування модерної нації-держави. Імовірно, зазначає автор,
функціонування влади, політики й ідеології в цих нових транснаціональних течіях
капіталу, людей, товарів, інформації та культури генерує кіберсферу, що за
масштабами співмірна з біосферою та техносферою, але відмінна від них.
Кіберсфера (телевізуальна/інформаційна) спаює локальне і глобальне в нових
щоденних життєсвітах[11],
надаючи їм ознак гіперреальності. Усі нації більшою чи меншою мірою втягнуті в
одну й ту саму транснаціональну тенденцію інформаційного обміну в кібернетичних
просторах і долучення до глобальних мереж.
У ХХІ ст. розпочався новий етап євроінтеграції,
який пов’язують із запровадженням єдиної
грошової одиниці (євро) та розвитком інформаційних
технологій. Вільний обмін інформацією відкриває нові перспективи “електронної Європи”, пріоритетами якої
є освіта, підвищення кваліфікації, електронна торгівля. Європа з Попелюшки
знову стала Королевою, яка усвідомлює себе як цілісність, як організовану
структуру. Такий унікальний феномен світового порядку зумовлений не
географічно, а духовно, як відповідне
постійне ставлення до життя. “Шукати щоразу далі, й створювати стільки ризику,
скільки розв’яжеш нових проблем, - такою є, – вважає Д. де Ружмон, – справжня
формула Прогресу у її західному визначенні”[12].
Сьогодні ЄС, переконаний Е. Ґіденс,
презентує форму транснаціонального урядування. Усупереч тому, що про ЄС кажуть
і прихильники, і критики, він не є якоюсь наднаціональною державою. Водночас
він не є і простим об’єднанням націй. Аби вступити до ЄС, країни добровільно
відмовилися від частки свого суверенітету. Зокрема, у країнах ЄС запроваджено
єдині стандарти ведення бізнесу, соціального законодавства, захисту довкілля. Незважаючи
на власну аж ніяк не демократичність, ЄС вимагає від своїх членів відповідати
демократичним критеріям. Тобто транснаціональна система може зробити дієвий
внесок у демократію всередині держав і у відносинах між ними.
Поряд з євроінтеграційними процесами, які
демонструють прагнення до керованої глобалізації з відновленням партнерських
взаємин Європи з іншими регіонами світу, у 40-х роках американці запропонували
свій варіант глобалізації. США доклали немало зусиль для послаблення
європейського домінування в нинішньому світі, щоб перебрати на себе роль лідера
в процесах глобалізації. Вони вважали, що процес глобалізації має ґрунтуватися
на американських ідеалах свободи та ринкового регулювання економіки.
Після Другої світової війни для США полем гри
раптом став увесь світ, адже суперництво з Радянським Союзом точилося за кожну
частинку світу. Міжнародна система “холодної війни” та її конкуренція за вплив
та гегемонію між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом до 90-х років визначала
стратегію розвитку світу.
Третій
етап глобалізації розпочався
в 90-х роках ХХ ст. У цей час формується глобальна
капіталістична система. Самобутніми
атрибутами сучасного етапу глобалізації є інтеграція
та мережі. Світ дедалі тісніше
переплітається, невпинно інтегруючи ринки, держави й технології. У цій новій ері
глобалізації, зазначає американський експерт із міжнародних відносин Томас Фрідмен, домінує американська
потуга, американська культура, американський долар і американський флот. Америка
перетворилася на глобальну силову структуру, яка стимулює й розвиває інтегративні
тенденції. Тож невипадково в сучасних концепціях глобалізації превалює
американська ідея “плавильного казана”,
на противагу ідеї федералізації.
Щоправда, експерти доповіді “Глобальні зміни
світу – 2025”
стверджують, що до 2025 року міжнародна система стане глобальною і багатополюсною. США поступово
втрачатимуть свою активну позицію як провідної держави світу. Уже до 2025 року
Китай стане другою за величиною економікою світу. Завдяки економічному
зростанню Індія також претендуватиме на статус ще одного полюса в новому
багатополюсному світоладі.
Що ж таке “глобалізація”, у вимірах якої живе
людство? Які її реальні масштаби? Як вона впливає на розвиток націй-держав і
людства загалом? У розуміння глобалізації виявний плюралізм підходів і різноманіття
дефініцій. Більшість сучасних дослідників - і українських, і зарубіжних - вважає глобалізацію спонтанним процесом, який
зумовлений появою електронної економіки,
як поєднання вільноринкового капіталізму та інформаційних технологій. Справді,
виробництво глобалізується, оскільки недорога комп’ютерна техніка щоразу більше
полегшує рух інформації через національні кордони. Світ оповитий
комунікативними мережами, які забезпечують швидкий зв’язок за допомогою
телебачення, факсів та електронної пошти. Число користувачів Інтернету зростає
щорічно на 25–30 відсотків, а ціна продукування, збереження й передавання
інформації стрімко знижується.
Інтернет-технології стануть невід’ємним
атрибутом життєдіяльності людства в ХХІ ст. Діапазон дії Інтернету – уся
планета, а його споживачі – будь-хто, хто має комп’ютер з модемом. Невдовзі цих
споживачів буде сотні мільйонів. Комп’ютерно-мережева революція створює світ
блискавичних комунікацій, необмежених знань і безпрецедентних вигод. Завдяки їй
з’явиться безліч високотехнологічних робочих місць. Уже сьогодні комп’ютери
мають таке велике значення для економіки, що без них миттєво призупинилася б
діяльність авіаліній, банків, страхових компаній і навіть уряду.
Низка дослідників глобалізації (У. Бек,
М. Кастелз, Дж. Сорос) вважають, що вона зумовлена вільним рухом
капіталів і зростанням залежності національних економік від глобальних
фінансових ринків і транснаціональних
корпорацій (ТНК). Справді, ТНК є акторами (гравцями) глобалізації у сфері
ринку, ресурсів, технологій і комунікацій, утверджуючи глобальну економіку без
кордонів. На думку У. Бека, влада й могутність ТНК зумовлена тим, що вони
завойовують держави-нації, і без революцій,
без зміни законодавства, тим більше
конституції, лише завдяки діловій активності. Вони перекладають на себе
повноваження національної держави, послаблюючи її. Світове суспільство,
створене глобалізацією, ставить під сумнів могутність національної держави.
Парадоксальність ситуації, вважає У. Бек, полягає в тому, що найбагатші
люди стають віртуальними платниками податків, а їхнє багатство базується на віртуозній орієнтації у
віртуальному світі. Вони підривають легальними, але нелегітимними способами
добробут демократичного суспільства, можливостями якого користуються. Як
зазначає У. Бек, підприємці відкрили філософський камінь багатства. Нова
магічна формула багатства: капіталізм без праці
і без податків[13].
Саме тому У. Бек визначає глобалізацію як
вплетення національних держав та їхнього суверенітету в павутину
транснаціональних акторів і як підпорядкування їхнім владним можливостям,
орієнтації та ідентичності[14].
Тож глобалізація означає вплив ТНК на всі сфери суспільного життя. Вона унеможливлює
самостійні дії націй-держав у соціально-економічній сфері. У цьому необхідно
вбачати дуже важливу характеристику глобалізації - її некерованість.
Тріумф ринкового порядку означає катастрофічну нестабільність глобальної капіталістичної системи.
Серед усіх інтерпретацій глобалізації
найпоширеніша та, що світ стає більш стандартизованим, через технологічну,
комерційну та культурну синхронізацію, яка йде із Заходу. Тому під
глобалізацією часто розуміють набуття людством рис певної однорідності, завдяки потужному впливу західної цивілізації на
решту людства, тобто його вестернізацію.
“Ареал поширення цивілізації, народженої в Європі, незабаром вкриє всі заселені
землі...”, - писав Д. де Ружмон у 70-х роках ХХ ст. Країни,
що долучаються до західноєвропейської цивілізації, зазвичай імпортують її
техніку і зброю, партійні, політичні та парламентські форми. Здебільшого озахіднитися
- означає просто
сприйняти know how[15].
Загальновідомо, що всі новостворені міста Азії та Африки наслідують сучасні
європейські міста, їхні методи конструювання, вулиці, майдани та мерії, лікарні
та школи, готелі та газети і навіть їхні запруди на дорогах. Отож, глобалізація
постає як процес цивілізаційної
гомогенізації людства, унаслідок дії чинників конвергенції і внаслідок
експансії найбільш розвинених країн - “цивілізаційних лідерів”.
Ця експансія стала можливою завдяки тому, що західна
цивілізація здійснила модернізацію у
формі унікального техніко-інноваційного розвитку суспільства. Механізм розвитку
– інновація, що забезпечувала високі
темпи розвитку науки й техніки. Зразок західного прогресу був привабливим для
багатьох країн. Адже модель техногенного суспільства з усіма його атрибутами - від загального добробуту до ліберальної
демократії - в принципі можна легко відтворити. Тому на шлях
модернізації вступили постколоніальні країни, а згодом – посткомуністичні. Таку
позицію поділяє Е. Ґіденс, на його думку, глобалізація – тільки наслідок
модернізації.
Сьогодні класичну теорію модернізації
критикують за багатьма параметрами. По‑перше, вона визнає лінійність та одноваріантність
глобального розвитку. По‑друге, вона орієнтує на Захід, а шлях модернізації – як
наслідувати і доганяти його. По‑третє, вона не дає засобів для аналізу ризиків
вестернізації, зокрема індустріалізації, запровадження ринкової економіки,
приватизації, багатопартійної демократії тощо. Крім того, у процесі західної
модернізації сформувалися нації. Тому застосування класичної теорії
модернізації на практиці – реанімація етноцентризму і джерел етноконфліктів. Понад
те, глобалізація у формі вестернізації змінює вектори модернізації для високорозвинених
і слаборозвинених країн. Західні країни намагаються перенести важку
промисловість індустріального типу, що має шкідливі відходи, у слаборозвинені
регіони світу в інтересах екологічної безпеки власних територій та використання
дешевої робочої сили. Ініціатива глобалізації належить західним державам, які є
головними фінансовими та інноваційними центрами і суб’єктами інформаційних
стратегій. Їм належать і більшість транснаціональних компаній, які, власне, і реалізують
глобалізаційні проекти.
На думку шведського соціолога Яна Пітерзе, підхід,
що зосереджує увагу на модернізації, презентує європоцентристську інтерпретацію глобалізації. Тому її слід
називати вестернізацією, а не глобалізацією[16].
Натомість він пропонує розглядати численні траєкторії
модернізації, які відмінні від модернізації Заходу. Це дасть змогу уникнути
європоцентризму та наново проблематизувати розвиток Заходу як міжцивілізаційних
зустрічей. Його позиція близька до поглядів Бенджаміна Нельсона, Йорана
Тернборна та інших, які вважають, що всі суспільства творять власну модерність.
Таке бачення світу втілено в ідеї поліцентризму
та багатоманіття траєкторій розвитку.
Глобалізаційну розмаїтість та її
багатовимірність обстоює і Р. Робертсон. Як опонент Е. Ґіденса, він вважає,
що глобалізація – не наслідок, а передумова модернізації, зокрема передумова розбіжної модернізації. Він дискутує з
двома головними опонентами: гомогенізаторами (Е. Ґіденс,
І. Валерштайн) та гетерогенізаторами (У. Ганерз, Я. Пітерзе). Гомогенізатори визнають існування
єдиної світосистеми як простору глобального ринку. Вони – прибічники ідеї
універсальності в партикулярному. Під поняттям “глобалізації” гомогенізатори
розуміють процеси, що ведуть до тріумфу ринково-цивілізаційних гомогенізуючих
сил над іншими. Тому вони є прихильниками сценарію
конвергентного розвитку, в процесі якого локальність – і навіть історія –
стираються. Гетерогенізатори
зазвичай заперечують існування світосистеми, не визнають розрізнення
універсального і партикулярного, сприймають домінування заходу над “рештою” як
просте панування однієї партикулярії над іншими. Цим вони ставлять під сумнів
не тільки конвергенцію, а й розвиток загалом. На думку Р. Робертсона,
питання треба ставити не як “або-або”, обираючи одну з цих тенденцій, а радше
досліджувати шляхи, з допомогою яких обидві тенденції стали характерними для
нашого життя в значній частині світу наприкінці ХХ ст. Щоб з’ясувати, як і в
якій формі поєднати універсальне й партикулярне, Р. Робертсон запровадив
концепт “глокалізація”, який розуміє
як стратегію пристосування глобальних інтегративних тенденцій до локальних
умов. Глокалізація дає змогу інтерпретувати дві неначебто антагоністичні
тенденції – гомогенізацію та гетерогенізацію – як такі, що в кінцевому підсумку
виявляються взаємодоповнювальними й взаємопроникними[17].
Отже, глобалізація характеризує таку цілісність людства, яка виявна у
взаємопов’язаності та взаємозалежності соціальних суб’єктів, що розділені державними
й національними кордонами. З одного боку, ця щораз більша цілісність – суто
комунікативної природи, з іншого, - людство тісніше “зчіплюється” спільними
проблемами, спільною долею та спільними небезпеками. Водночас глобалізація – це
боротьба за життєві преференції і світове панування. Така інтерпретація
глобалізації не заперечує збереження і розвитку соціального різноманіття в рамках
світового співтовариства.
Глобалізація як процес конституювання єдності
світу є феноменом західноєвропейської цивілізації, який зумовлений
науково-технічною революцією й зокрема її сучасним етапом - технологічною
революцією.
Найістотніше на розвиток Європи вплинула
наука. Наукові пошуки та відкриття доби Нового часу (XVII ст.) започаткували
дивовижний ланцюг подій, які зумовили докорінну трансформацію суспільства. Тоді
ж філософія Френсіса Бекона сформувала переконання, що завдяки науці можна буде
встановити панування людини над природою. Проте Ф. Бекон наголошував: “Природу
перемагають, підкоряючись”. Це свідчить про те, що філософський світогляд
орієнтував на природність і мудрість наукової експансії західної
людини. У такому інтелектуальному кліматі наукові відкриття ХVІІ ст.
сприймалися як підтвердження пророчого вчення Ф. Бекона.
Поява механіки Ньютона пов’язана з винаходом потужних
машин, зокрема парового двигуна, які започаткували перехід від аграрного суспільства
до індустріального. У ХVІІІ ст. утвердилося переконання, що розумне підкорення природи є запорукою поліпшення
людського життя. Тож західна цивілізація здійснювала не лише географічну
експансію земель, народів і культур, а й науково-прагматичну
експансію природи.
Період інтенсивних наукових відкриттів тривав
і в ХІХ ст. Розвиток науки й медицини допоміг витягнути людей із
жалюгідних злиднів і невігластва, поліпшити їхнє життя, збагатити знаннями, розкрити
очі на нові світи. Однак ХІХ ст. увійшло в історію завдяки переломному
моментові у взаємодії науки, техніки та економіки. Саме тоді зародився науково-технічний капіталізм (НТК). НТК
надзвичайно ефективний: наука дає достовірні знання про закони природи, на
підставі яких інженерно-технічні фахівці розробляють техніку, а капіталістична
економіка має значний потенціал сировини та засобів виробництва для примноження
технічних винаходів. Виробництво перетворилося на процес технологічного
застосування науки. У цей період формується науково-технічний оптимізм західної людини: віра у можливість і доцільність прогресу.
На початку ХХ ст. бере свій розгін науково-технічна революція (НТР). НТР
передбачає докорінну перебудову всієї технічної та технологічної основи
виробництва, його організації й управління, які здійснюють на базі практичного
використання фундаментальних відкриттів сучасної науки.
Досягнення науки й техніки завдяки
промисловості стали доступними кожному. Можна було задовольнити потреби в продуктах
харчування, одязі, житлі, сфері охорони здоров’я, освіти тощо. Наприкінці 60-х
років ХХ ст. західна цивілізація пережила пік цього розвитку: суспільство масового добробуту. Науково-технічний
капіталізм (НТК) забезпечив високий цивілізаційний рівень життя західної
людини: якісне харчування, добротний одяг, домашній комфорт тощо. Крім того,
НТК сформував переконання людини в тому, що вона має право жити щасливо тут і
тепер. Цьому сприяли економічні, соціологічні та філософські концепції, згідно
з якими, суспільство масового добробуту буде стабільним і прогнозованим. Однак
сьогоднішній світ, вважає Е. Ґіденс, виходить із-під контролю, а життя
стає непевним і непередбачуваним. Така ситуація зумовлена тим, що західна
цивілізація здійснювала техніко-технологічну
експансію природи та інтернаціоналізацію світу, необмежено експлуатуючи
природні ресурси для нарощування багатства споживацького суспільства. Вона
ігнорувала те, що це суспільство продукує, і ризики, які заявили про себе в
70-х роках як екологічні, продовольчі та енергетичні проблеми, спричинивши
кризу науково-технологічного оптимізму західної людини.
Підкреслюючи ризикованість технічного розвитку, Д. де Ружмон у
60-х роках ХХ ст. писав: “Ми йдемо все швидше і швидше, але йдемо до чого?
Ми втрачаємо час, але задля чого? Ми збільшуємо нашу могутність, але ж які маємо
засоби для того, щоб її втримати, примусити служити щастю, справедливості та
мудрості?”[18].
Річ у тім, що НТК є економічно ефективною
системою, однак науковий розум не спрямовує її еволюцію до соціально значущої
мети. “Наука – прагне до нагромадження знань, техніка – до удосконалення
засобів, а капіталістична економіка – до розповсюдження засобів виробництва.
Питання про те, яку саме мету кожний з цих напрямків має реалізувати, ніколи не
ставилось або не ставиться заздалегідь, вся сукупність являє собою автономну систему, яка рухається вперед і
ніхто не в стані гарантувати, що в кінці шляху чекає мета, яка мала б якийсь
сенс для людини”[19].
У 70-х роках розпочався технологічний етап розвитку НТР, для якого характерні такі її
пріоритетні напрями: автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток
мікроелектроніки та інформатики. Ядром автоматизації є комп’ютерна техніка.
Дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика. Тому сучасний етап
НТР називають ще комп’ютерно-інформаційним. Глобалізація має
свої визначальні технології: комп’ютеризацію, мініатюризацію, цифрові
технології, супутниковий зв’язок, оптичні волокна та Інтернет. Вони визначають
перспективи подальшої інтеграції людства. На думку Т. Фрідмена, саме
сучасні технології становлять серце глобалізації. “В міру розповсюдження
Інтернету він стане турбодвигуном, який рухатиме глобалізацію вперед”[20].
Завдяки експансії комп’ютерної техніки та
інформаційно-комунікативних технологій у процеси глобалізації втягнуто всі
сфери життя суспільства. Суб’єктами
глобалізації є високорозвинені країни. Теоретично управління зосереджено в
руках “сімки”, а практично на глобалізаційній арені відбувається суперництво
між США, Європою та Японією. На початку ХХІ ст., як зазначає Т. Фрідмен, США є
гравцем-лідером, який домінує на полі гри глобалізації. Стабільність
глобалізаційної системи залежить від рівноваги сил між США та іншими державами.
Проте подальші інтегративні процеси в техніко-технологічній, інформаційній та
фінансово-економічній сферах породжують не лише оптимістичну впевненість, а й
песимістичну стурбованість долею людства.
Сучасній глобалізації притаманна гегемонія
корпоративного капіталу, який персоніфікують передовсім інституційно оформлені
гравці: ТНК, МВФ, МБ, ВТО тощо. Власне ці гравці створили тотальний ринок як
простір боротьби, центрами яких є ТНК. Тому глобалізація забезпечила значні здобутки лише транснаціональному капіталові, через
використання системи вільної світової торгівлі. Вона забезпечила колосальні
надприбутки тим високорозвиненим країнам, у яких розміщено керівні органи
транснаціональних корпорацій.
У боротьбі між капіталом і урядами перемагають
транснаціональні корпорації, які стали цілком безконтрольними. Вони відіграють головну роль в організації не лише
економіки, а й суспільства загалом, хоча б тому, що здатні вилучати в
суспільства його матеріальні ресурси (капітал, податки, робочі місця). У такий
спосіб глобальна економіка руйнує засади національної економіки і національної
держави[21].
Національна держава більше не в змозі контролювати розвиток економіки, а тому
соціальні наслідки цього процесу - безробіття, міграція, злидні - накопичуються в соціальній сфері. На думку
Дж. Сороса, світ увійшов у період глобального
дисбалансу. Адже жодна окрема країна не може опиратися владі світових
фінансових ринків, а інституцій для визначення правил гри в міжнародних
масштабах практично немає. В умовах глобальної економіки просто не існує механізму
колективного ухвалення рішень[22].
Така ситуація зумовлена тим, що глобальна
капіталістична система територіально неокреслена, оскільки не має суверенітету
чи його зовнішніх атрибутів. Вона майже непомітна, бо не має жодної формальної
структури. Більшість її суб’єктів навіть не усвідомлюють свою підвладність їй; точніше,
вони визнають, що підвладні певним безособовим, інколи руйнівним силам, однак
не розуміють, які це сили. Глобальна капіталістична система (ГКС) складається з
центру і периферії, причому центр одержує прибуток, ігноруючи інтереси
периферії. Але, щонайважливіше, ГКС виявляє певні імперіалістичні тенденції. Аж
ніяк не шукаючи рівноваги, вона непрогнозовано настирливо прагне експансії.
Вона не заспокоїться, доки будуть незалучені ринки й ресурси.
Економічно-фінансова глобалізація вступає в суперечність із національними
культурами, загрожуючи їхньому розмаїттю. Екстериторіальність ГКС суперечить
тому, що головною одиницею політичного й соціального життя є нація-держава. Тож
розвиток світової економіки не відповідає, на думку Дж. Сороса, розвиткові
світового суспільства. Крім того, взаємини між центром і периферією також
нерівноправні. Вони суперечать тим демократичним принципам західної
цивілізації, якими вона пишається. Тому міжнародне суперництво за капітал
реально загрожує розпадом глобальної капіталістичної системи.
З. Бауман вважає, що остання чверть
ХХ ст. увійде в історію як “велика війна за незалежність від простору”. У процесі
цієї війни послідовно і невблаганно центри ухвалення рішень звільнялися від
територіальних обмежень, зумовлених пов’язаністю з конкретною місцевістю.
Мобільність, що її набули люди, які володіють капіталом, грошима, необхідними
для інвестицій, означає для них воістину безпрецедентне відокремлення влади від
обов’язків: обов’язків щодо власних службовців, щодо ще не народжених поколінь і щодо самовідтворення умов життя для всіх. З’ясувалося,
що екстериторіальна еліта вільна від обов’язку брати участь у повсякденному
житті й розвитку співтовариства. Виникає, пише З. Бауман, нова асиметрія
між екстериторіальною природою влади і досі територіальним “життям загалом”.
Влада є мобільною і не відповідає за наслідки своїх дій[23].
В інтерпретації сучасного етапу глобалізації є
її прибічники-радикали й опоненти-скептики. Прихильники радикальної глобалізації
ототожнюють її з процесами лібералізації та демократизації, позитивно оцінюючи
її здобутки. На їхню думку, ера національної держави минула. Глобальний ринок і
миттєва електронна комунікація нестримно змінюють життєве середовище. “Багато хто
з нас, – пише Е. Ґіденс, – почувається у лещатах сил, над якими ми не
маємо влади. Чи у змозі ми підпорядкувати їх нашій волі? Безсилля, яке ми
відчуваємо, не є ознакою персональної недолугості, а відбиває неспроможність
наших інституцій. Нам потрібно реконструювати ті, що ми маємо, або створити
нові”[24].
Скептики вважають глобалізацію міфом і переконані:
оскільки уряди, як і раніше, можуть контролювати економічне життя, держава
добробуту досі недоторкана. Згідно з поглядами скептиків, поняття глобалізації –
основа ідеології, що її поширюють захисники вільної торгівлі, які прагнуть
демонтувати системи добробуту й скоротити державні видатки на соціальні
програми.
І радикали, і скептики розглядають
глобалізацію лише в площині економіки. Безперечно, економічні впливи належать
до рушійних сил глобалізації щодо ринків і фінансів. Одначе не менш важливими
чинниками глобалізації є технологія, культура й демократія. Тому участь у
глобальній економічній системі зовсім не гарантує успіху. Нагальне завдання для
країн – знайти міцну рівновагу між збереженням своєї національно-культурної самототожності
та інтеграції на основі нових технологій у світовий ринок. Тому потрібно
використовувати досвід країн, які зуміли досягти успіху за допомогою
глобалізації та інтеграції.
Звісно, зазначає Е. Ґіденс, глобалізація
“не простує шляхами справедливості, і аж ніяк не є милосердною за своїми
наслідками. Для великого загалу людей, які живуть поза межами Європи і
Північної Америки, вона виглядає дискомфортно, подібно до вестернізації – або
либонь американізації, позаяк Сполучені Штати є зараз єдиною супердержавою, яка
за своїм економічним, культурним і збройовим становищем домінує у глобальній
світобудові”[25].
Тому цілком закономірно, що глобалізація у формі вестернізації викликає сумніви
й незадоволеність. Зазвичай, пише Е. Ґіденс, у глобалізації вбачають
чинник, який руйнує локальні культури, поглиблює нерівність у світі та погіршує
долю знедолених. Дехто стверджує, що глобалізація породжує світ переможців і
невдах, світ меншості, що впевнено рухається до процвітання, та більшості, яка
приречена на нужденне і сповнене відчаю життя.
Не випадково прибічники поміркованої
глобалізації вбачають у ній і нові форми експлуатації, нерівності, обмеження
свободи та колонізації (вестернізації, американізації). Як зазначає З. Бауман,
глобалізація – невблаганна доля світу, незворотний процес, який зачіпає нас
однаковою мірою і в однаковий спосіб. Нас усіх глобалізують. Однак
“глобалізація роз’єднує не менше, ніж об’єднує, вона роз’єднує об’єднуючи –
розколи відбуваються з тих самих причин, що й зростання одноманітності світу.
Паралельно до того процесу планетарного масштабу, який виник у бізнесі,
фінансах, торгівлі й потоках інформації, рухається і процес “локалізації”, закріплення простору.
Взяті разом, ці два тісно взаємозалежних процеси зумовлюють різку диференціацію
умов існування населення цілих країн, регіонів і різних сегментів цього
населення. Те, що для інших видається глобалізацією, для інших обертається
локалізацією; для одних – це провісник нової свободи, для інших – несподіваний
і жорстокий удар долі. На перше місце серед омріяних цінностей виходить
мобільність, чи то пак свобода пересування, той вічно
дефіцитний товар, який розподіляється нерівномірно, швидко перетворюючись на
головний чинник розшарування нашої постмодерної доби”[26].
Локальність у глобалізованому світі, переконаний З. Бауман, –
знак соціальної знедоленості й деградації. Незручність локалізованого існування
посилюється тим, що в умовах, коли суспільні простори розсунулися ген-ген за
рамки локального життя, поняття “локальність” втрачає свій смислотворчий
потенціал, дедалі більше потрапляючи в залежність від напрямкових і
пояснювальних дій, які на локальному рівні не підпадають під контроль. Тому
процес глобалізації супроводжує щоразу значніша просторова сегрегація (від лат.
segregetio – відокремлення) та
відчуження.
Для процесу глобалізації характерне уодноманітнення,
яке виявляється в уніфікації потреб, цінностей, норм та ідеалів. Безперечно,
глобалізація – експансивна, її не можна уникнути. Єдина надія, на думку
Т. Фрідмена, що “кожна країна спроможеться розробити численні фільтри, щоб
оборонити свою культуру від зовнішнього і внутрішнього тиску глобальної капіталістичної
економіки, тиску, що призводить до нівеляції всяких культурних особливостей. Бо
сучасна глобалізація така швидка й потужна, що культури, яким забракне снаги це
зробити, просто позникають, як зникає кожен біологічний вид, нездатний
пристосуватися до зміни середовища”[27].
Одним із найважливіших
фільтрів, вважає дослідник, є здатність до “глокалізації”. Під глокалізацією
він розуміє здатність культури, стикаючись з іншими сильними культурами,
вбирати ті впливи, що природно їй підходять і могли б її збагатити, та
опиратися справді чужим речам. Глокалізація потрібна для того, щоб будь-яка
країна чи культура змогла засвоїти окремі аспекти глобалізації, скористатися
ними й збагатитися, але не дати цим стороннім впливам заполонити й пригнітити
себе. “Суспільство, що хоче сьогодні економічно процвітати, повинне повсякчас
намагатися виготовляти якнайкращий “Лексус” і виїхати на ньому у світ. Проте
хай ніхто не має жодних ілюзій, ніби завдяки самій тільки участі в цій
глобальній економіці суспільство стане здоровим. Якщо заради такої участи край
відмовляється від своєї тожсамости, якщо людям здаватиметься, що коріння
їхнього оливкового дерева підкопала або підтяла оця глобальна система, то
оливкове дерево зворохобиться. Воно повстане і припинить процес входження до
світової економіки. Тому тривкість глобалізації як системи залежатиме почасти
від того, як добре нам вдасться втримати рівновагу. Країна без здорових оливкових
дерев ніколи не матиме глибокого коріння, ніколи не знатиме безпеки, а отже,
ніколи не наважиться повною мірою розкритися перед світом і влитися в нього.
Але країна, що являє собою самі тільки оливкові дерева, що складається з самого
коріння, що не має ні одного Лексуса, - така країна далеко не зайде. Утримання
рівноваги обох складових потребує постійного зусилля”[28].
Т. Фрідмен
розглядає глокалізацію оптимістично, натомість З. Бауман - песимістично. На його думку, глокалізація є
новим розподілом привілеїв і безправ’я, багатства й бідності, перспектив і
безнадійності, сили й безсилля, свободи й закабалення. Глокалізація, вважає
З. Бауман, – процес нової всесвітньої стратифікації на глобалізованих багатих і
локалізованих бідних.
Оптимістичну позицію поділяють шведські дослідники
глобалізації, які розглядають її як реальний процес, що відбувається на
локальному рівні і зазнає більш чи менш інтенсивного впливу багатьох локальних
чинників. Їх позицію виявляє формула: “Скільки
світів – стільки глобалізацій”.
На думку Р. Робертсона, глобальна система
організованого капіталізму із західним цивілізаційним ядром трансформується в
дезорганізовану глобальну систему, яка ґрунтується на глобальному
структуруванні дезорганізації. Її можна назвати дезорганізацією в тому сенсі,
що логіку організацій, а особливо нації-держави, замінює логіка потоків, у
межах яких взаємодія частіше позаінституційна й дедалі рідше базується на
організаційних правилах дуже нормативізованих взаємних очікувань… Це засвідчує не
стільки економічну кризу капіталізму, як культурну кризу модерності. Пов’язана
з нею децентрація світосистеми зумовлює вірогідне ослаблення культурної
гегемонії західного ядра і може в той же час бути кризою західної цивілізації[29].
Крім того, менш імовірною стає одновекторність
глобалізації як структурних і культурних процесів. Уже сьогодні можна говорити
не тільки про європеїзацію й американізацію, а й про китаїзацію та інші полюси
глобалізації. Серйозний виклик веcтернізації кидає так званий конфуціанський капіталізм із його
позитивами патерналізму, партнерства, державної підтримки економіки,
колективізму. Тобто глобалізація не є однотипним процесом. Вона реалізується у
формах не лише вестернізації, а й локально-цивілізаційних процесів у Китаї,
Росії, Індії тощо.
Безперечно, глобалізацію характеризують
об’єктивні процеси, зокрема диктат прибутку над соціальними інтересами,
нехтування екологічної безпеки життя, підпорядкування національних економік
міжнародним корпораціям і фінансовим інститутам, соціальна поляризація світу, зростання
бідності й безробіття, недієздатність національної держави тощо. Тому цілком
закономірно, що глобалізація має не лише прибічників, а й опонентів, які
пропонують альтернативні шляхи розвитку людства: антиглобалізм і альтерглобалізм.
Антиглобалізм – стихійний рух проти глобалізаційних тенденцій у
сучасному світі. Спрямований проти діяльності наднаціональних організацій,
таких як ВТО, Світовий банк, МВФ, які прагнуть запровадити єдину світову
економічну систему. Рух антиглобалістів виник 1999 року. Його історія пов’язана
з протестами, часто із застосуванням насильства, проти будь-яких економічних
глобальних самітів на вищому рівні. Антиглобалісти критикують домінування
економіки над соціальною політикою на глобальному рівні, зростання структурного
безробіття в бідних країнах, поглиблення соціального дисбалансу між окремими
країнами і глобально, екологічну небезпеку з боку транснаціональних корпорацій,
промислова діяльність яких завдає шкоди довкіллю.
На думку
антиглобалістів, глобалізація усуває державу як самостійного суб’єкта з
політичного життя всередині країни й на міжнародному рівні. Рішення держав,
особливо в галузі економіки, часто підпорядковані глобальним центрам (МВФ, СБ,
ЄС). Навіть найбільш розвинені й самодостатні держави не є цілковито суверенними.
Демократично обрані державні структури втрачають свою легітимність. Тож
глобалізація стає пасткою для демократії та громадянського суспільства.
У сфері духовних цінностей антиглобалісти критикують
появу глобальної масової культури, яка нищить місцеві культури, поширюючи єдину
культурну модель з універсальними цінностями та цілями. Цей процес Б. Барбер
називає “макдональдизацією”, що означає споживацький характер універсальної
масової культури.
Незважаючи на те, що 2002 року відбувся Всесвітній саміт
антиглобалістів у Порту-Алегрі (Бразилія), цей рух не набув організаційного
завершення, не сформульовано мети цього руху та його перспектив. Для
антиглобалізму альтернативним процесом щодо глобалізації є лише її остаточна
зупинка і знищення.
Альтерглобалізм
виник на противагу
безглуздості антиглобалістських дій (вуличних безладів) проти об’єктивного
характеру глобалізації. Альтерглобалістський рух спрямований не проти
глобалізації, а проти її суто економічної версії. Тому цей рух не посідає
ворожої позиції щодо глобалізації, а прагне до “глобалізації з людським обличчям”. Глобалізація має слугувати
народу, сприяти поширенню громадянських прав і прав людини.
Альтерглобалізм висловлює опозиційні думки щодо
підпорядкування всіх сфер життя суспільства (освіта, культура, соціальне
забезпечення та добробут) ринковим принципам. Зокрема, лауреат Нобелівської
премії в галузі економіки 2001 року Дж. Стіґліц у своїй праці
“Глобалізація та її тягар” (2002) пише, що ринковий фундаменталізм обстоює
хибну позицію, що ринок може розв’язати всі проблеми. Насправді неоліберальна
глобалізація і відсутність соціальної безпеки призводять до зростання
злочинності. Тому альтерглобалізм наполягає на тіснішому зв’язку економіки і
соціальних цілей стосовно умов праці та справедливої її оплати, охорони
довкілля та побудови громадянського суспільства.
Альтерглобалісти виступають проти соціальної
однорідності. Вони обстоюють глокальні моделі суспільного розвитку, тобто такі,
які використовують глобалізаційні досягнення (наприклад, швидкі інформаційні
комунікації), але водночас не втрачають свого місцевого (регіонального)
колориту. У такій інтерпретації глокальні громади є найбільш бажаною формою
соціальної організації, що гарантує використання цивілізаційних досягнень, і водночас
збереження традиційних місцевих (регіональних, етнічних, національних) моделей
і цінностей. Отже, альтерглобалісти вимагають більш гуманної та справедливої
глобалізації.
На противагу антиглобалізму й альтерглобалізму
та їхнім програмним цілям, наприкінці 1980-х років сформульовано ідею сталого
розвитку. Її програмна мета – глобальні зміни в стратегії розвитку людства, а
саме: радикальна трансформація нинішньої соціально-політико-економічної моделі на
іншу, більш справедливу й перспективну для виживання й подальшого поступу
людства.
Питання
для самоконтролю
1. Охарактеризуйте етапи глобалізаційної інтеграції.
2. У чому суть феномену Європи, за Д. де Ружмоном?
3. Які принципи федералізації Європи?
4. Назвіть ознаки нового європейського “світоладу”,
за Б. Гаврилишиним?
5. Що таке “глобалізація”?
6. Сформулюйте основні риси глобалізації, за
Т. Фрідменом.
7. Які риси глобалізації виокремив У. Бек?
8. Що таке “глокалізація”?
9. Охарактеризуйте антиглобалізм і
альтерглобалізм як альтернативи глобалізації.
Література
1. Бауман
З. Глобалізація. Наслідки для
людини і суспільства. К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. 109 с.
2. Бек
У. Что такое глобализация?
Ошибки глобализма – ответы на глобализацию. М.: Прогресс-Традиция, 2001. 304 с.
3. Гаврилишин
Б. До ефективних суспільств.
Дороговкази в майбутнє. Доповідь Римському клубові. К.: Пульсари, 2009. 246 c.
4. Ґіденс
Е. Нестримний світ: як
глобалізація перетворює наше життя. К.: Альтерпрес, 2004. 100 с.
5. Пітерзе
Я. Глобалізація як
гібридизація // У кн.: Глобальні модерності. К.: Ніка-Центр, 2008. С. 73–105.
6. Робертсон
Р. Глокалізація: часопростір
і гомогенність-гетерогенність // У кн.: Глобальні модерності. К.: Ніка-Центр, 2008.
С. 48–72.
7. Ружмон
Д. де. Європа у грі. Шанс
Європи. Відкритий лист до європейців. Львів: Б.в., 1998. 277 с.
8. Сорос
Дж. Криза глобального
капіталізму: (Відкрите суспільство під загрозою). К.: Основи, 1999. 259 с.
9. Фрідмен
Т. Лексус і оливкове дерево.
Зрозуміти глобалізацію. Львів: Б.в., 2002. 624 с.
10. Robertson
R. Globalization or Glocalization? // Journal of International Сommunication,
1994. Vol. І (1). P. 33-52.
[1] Сорос Дж. Криза глобального
капіталізму: (Відкрите суспільство під загрозою). К.: Основи, 1999. С. 123.
[3] Ружмон Д. де. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. Львів: Б.в., 1998. С. 79.
[4]
Робертсон Р. Глокалізація:
часопростір і гомогенність-гетерогенність // У кн.: Глобальні модерності. К.:
Ніка-Центр, 2008. С. 63.
[5] Екуменізм (від лат. oecumenicus – вселенський)
– рух за об’єднання всіх християнських церков, задля посилення їхнього впливу
та послаблення атеїстичного світогляду.
[6] Терборн Й. Європа сучасна і
майбутня: траєкторія європейських суспільств 1945–2000. Львів: Літопис,
[7] Ружмон Д. де. Європа у грі.
Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. Львів: Б.в., 1998. С. 66.
[8] Ружмон Д. де. Європа у грі.
Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. Львів: Б.в., 1998. С. 21.
[9] Гаврилишин Б. До ефективних
суспільств. Дороговкази в майбутнє. Доповідь Римському клубові. К.: Пульсари,
2009. С. 189.
[10] Гаврилишин Б. До ефективних
суспільств. Дороговкази в майбутнє. Доповідь Римському клубові. К.: Пульсари,
2009. С. 195.
[11] Люк Т. Новий світовий
порядок чи порядки неосвітів: влада, політика й ідеологія в інформаціоналізаційних
глокальностях // У кн.: Глобальні модерності. К.: Ніка-Центр, 2008. С. 135.
[12] Ружмон Д. де. Європа у грі.
Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. Львів: Б.в., 1998. С. 87.
[13] Бек У. Что такое
глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию. М.: Прогресс-Традиция, 2001. С.
13.
[14] Бек У. Что такое
глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию. М.: Прогресс-Традиция, 2001. С.
26.
[15] Ружмон Д. де. Європа у грі.
Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. Львів: Б.в., 1998. С. 189.
[16] Пітерзе Я. Глобалізація як
гібридизація // У кн.: Глобальні модерності. К.: Ніка-Центр, 2008. С. 75.
[17] Робертсон Р. Глокалізація:
часопростір і гомогенність-гетерогенність // У кн.: Глобальні модерності. К.:
Ніка-Центр, 2008. С. 67.
[18] Ружмон Д. де. Європа у грі.
Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. Львів: Б.в., 1998. С. 87.
[19] Фермеерс Е. Очі панди.
Філософське есе про довкілля. Львів: Стрім, 2000. С. 27.
[20] Фрідмен Т. Лексус і оливкове
дерево. Зрозуміти глобалізацію. Львів: Б.в., 2002. С. 194.
[21] Бек У. Что такое
глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию. М.: Прогресс-Традиция, 2001. С. 10.
[22] Сорос Дж. Криза глобального
капіталізму: (Відкрите суспільство під загрозою). К.: Основи, 1999. С. 25.
[23] Бауман З. Глобалізація.
Наслідки для людини і суспільства. К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”,
2008. С. 7.
[24] Ґіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя. К.:
Альтерпрес, 2004. C .
19.
[25] Ґіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя. К.:
Альтерпрес, 2004. C .
16.
[26] Бауман З. Глобалізація.
Наслідки для людини і суспільства. К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”,
2008. С. 6–7.
[27] Фрідмен Т. Лексус і оливкове
дерево. Зрозуміти глобалізацію. Львів: Б.в., 2002. С. 386.
[29] Цит. за Фезерстоун М. Леш С.
Глобалізація, модерність і опросторовлення суспільної теорії: вступ // У кн.:
Глобальні модерності. К.: Ніка-Центр, 2008. С. 45–46.
Немає коментарів:
Дописати коментар