Розділ V
ВІДНОШЕННЯ СИНТАГМАТИЧНІ ТА АСОЦІАТИВНІ
§ 1. Визначення
Отже, в кожному даному стані мови все ґрунтується на відношеннях. У який спосіб вони функціонують?
Відношення й відмінності між елементами мовної системи розгортаються у двох різних сферах, кожна з яких породжує свій клас мовних вартостей; протиставлення цих двох класів дозволяє краще зрозуміти природу кожного з них. Вони відповідають двом формам нашої розумової діяльності, однаково необхідним для життя мови.
З одного боку, слова в розмові внаслідок взаємного зчеплення вступають одне з одним у відношення, зумовлені лінійним характером мови, який заперечує можливість одночасної вимови двох елементів (див. с. 92). Ці елементи шикуються один за одним у потоці мовлення. Такі сполучення, які спираються на послідовність, можна назвати синтагмами1. Отже, синтагма завжди складається з двох або кількох послідовних одиниць (наприклад, rе-lire "перечитати", сопtrе tous "проти всіх"; Іа vie hитаіпе "людське життя"; Dieu est bоп "Бог добрий"; s`il fait bеаи temps, nous sortirons "якщо буде гарна погода, ми підемо на вулицю" тощо). Член синтагми отримує мовну вартість лише внаслідок свого протиставлення до попереднього члену або наступного, чи до того й іншого разом.
З другого боку, поза процесом мовлення, слова, виявляючи щось спільне для них, сполучаються у пам'яті в групи, всередині яких виявляються досить різні відношення. Так, слово епseigпетепt "викладання" несвідомо викликає в пам'яті безліч інших слів (епsеіgпеr "викладати", rепsеіgпеr "інформувати, по-
1 Буде зайвим нагадувати, що вчення про синтагми не тотожне синтаксису, котрий, як побачимо згодом (див. с 170 і далі), становить лише одну з його частин. — Прим. вид.
Частина друга. Синхронічна лінгвістика 157
відомляти" тощо, або аrтетепt "озброєння", сhапgе-тепt "зміна" тощо, або ж еdисаtіоп "освіта", аррrеп-tissagе "навчання" тощо); з того чи іншого боку, всі вони мають між собою щось спільне.Очевидно, що ці відношення належать до зовсім іншого типу, ніж описані вище. Вони не спираються на послідовність, локалізуються в мозку і складають частину наявного в пам'яті скарбу, який і становить мову в кожного індивіда. Ми називатимемо їх асоціативними відношеннями.
Синтагматичне відношення перебуває іп рrаеsепtіа: воно грунтується на двох чи більше членах, також наявних у фактичній послідовності. Навпаки, асоціативне відношення поєднує члени іп аbsепtіа у віртуальну мнемонічну послідовність.
З обох поглядів мовну одиницю можна порівняти з частиною будинку, наприклад з колоною: з одного боку, колона перебуває у певному відношенні з підтримуваним нею архітравом, — це розташування двох одиниць, однаково присутніх у просторі, нагадує синтагматичне відношення; з іншого боку, якщо це колона доричного ордера, вона викликає в думці порівняння з іншими ордерами (іонічним, коринфським тощо), які є елементами, відсутніми у даному просторі, — це асоціативне відношення.
Кожний з цих двох рядів відношень потребує деяких особливих зауважень.
§ 2. Синтагматичні відношення
Наші приклади на с. 156 вже дають зрозуміти, що поняття синтагми застосовується не лише до слів, а й до сполучень слів, до складних одиниць будь-якого розміру й роду (складні слова, похідні слова, члени речення, цілі речення).
Не досить розглянути відношення між окремими частинами синтагми (наприклад, сопіте "проти" і tous "всіх" у сполученні сопtre tous "проти всіх" та сопіте і тaitrе "учитель, хазяїн" у слові сопtremaitrе "старший майстер, виконроб"); треба також узяти до уваги те відношення, яке пов'язує ціле з його частинами
158 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ
(наприклад, сопіте tous, з одного боку, щодо сопіте, а з іншого боку, щодо іоив, або сопtremaitrе співвідносимо з сопіте і з таіtrе). Тут можна було б заперечити: оскільки досить поширений вид синтагми — речення — належить до мовлення, а не до мови (див. с. 26), то чи не випливає звідси, що й синтагма належить до мовлення? Гадаємо, що ні. Властивістю мовлення є вільне комбінування елементів; отож слід запитати себе, чи всі синтагми однаково вільні?
Передусім трапляються численні вирази, які належать до мови: це вже цілком готові речення, у яких звичай забороняє щось змінювати, навіть коли, поміркувавши, ми розрізняємо в них частини зі значеннями (пор. а quoi bоп? "навіщо?", аllons donc! "та годі вже!" тощо). Майже те саме, хоч і меншою мірою, стосується таких виразів, як рrendrе Іа тоисhе "гніватися через дрібниці", forcer Іа тaiп а quelqи'ип "присилувати до чогось", rотрrе ипе Іапсе "ламати списи", аvoir таl а (Іа tetе ...) "відчувати біль (у голові ...)", а forсе dе (soins) "завдяки (піклуванню)", qие vous еп semble? "що ви на це скажете?", раз п'est besoin de... "немає жодної потреби". Узуальний характер цих виразів випливає з особливостей їх значення або синтаксису. Такі звороти не можна імпровізувати, вони надаються традицією вже готовими. Можна також послатися на ті слова, які цілком піддаються аналізу, але характеризуються якою-не-будь морфологічною аномалією, збереженою лише за звичаєм (пор. difficulte "складність" при facilitе "легкість", тоиrrаі "помру" при dorтіrаі "спатиму" тощо).
Проте це не все. До мови, а не до мовлення слід віднести і всі типи синтагм, побудованих за певними правилами. А оскільки в мові немає нічого абстрактного, ці типи існують лише, коли мова засвідчує достатню кількість їх зразків. Коли в мовленні з'являється така імпровізація, як іпdecorablе "неприкра-шуваний" (див. с. 210), це означає, що існує певний тип словотворення, уможливлений в пам'яті достатньої кількості схожих слів (іmpardonnablе "непробач-
Частина друга. Синхронічна лінгвістика 159
ний", іпtolerable "нестерпний", іпfatigablе "невтом-ний" тощо). Те саме цілком слушне щодо речень та словосполучень, утворених за певними шаблонами; словосполучення типу la terre tourne "земля крутить-ся", que vous dit-il? "що він вам каже?" відповідають загальним типам, які, у свою чергу, знаходять під-тримку в мові завдяки конкретній пам'яті мовців.Однак слід визнати, що у сфері синтагм немає чіткої межі між фактом мови, освяченим колективним звичаєм, і фактом мовлення, який залежить від індивідуального вибору. В багатьох випадках досить важко віднести до мови чи до мовлення певну комбінацію елементів, адже вона утворена обома чинниками і в пропорціях, визначити які неможливо.
§ 3. Асоціативні відношення
Утворені асоціативним мисленням лексичні групи об'єднують не просто слова, які мають між собою щось спільне, — розум схоплює також і характер відношень, що їх пов'язують в кожному випадку, і створює тим самим стільки асоціативних рядів, скільки існує різних відношень.
Так, у словах enseignement "навчання", enseigner "навчати", enseignons "навчаємо" тощо спільним для всіх членів відношення елементом є корінь. Однак слово enseignement можна включити й до ряду, що спирається на інший спільний елемент — суфікс (пор. enseignement: "навчання", armement "озброєння", changement "зміна" тощо); асоціація може також ґрунтуватися на схожості позначених (enseignement "навчання", instruction "підготовка", apprentissage "вчення", education "освіта" тощо) або, навпаки, лише на простій спільності акустичних образів (наприклад, enseignement: "навчання" і justement "справедливо")[2]
2Останній випадок трапляється рідко, і його можна вважати аномальним, оскільки наш розум природно усуває асоціації, здатні порушити розуміння сказаного; проте його існування доводять асоціації нижчого рівня, тобто тут гра слів заснована на випадкових абсурдних збігах; ці останні можуть виникати зі звичайної омонімії, як, наприклад, у парі: Zes musiciens produisent les sons et les
160 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ
Отже, перед нами або спільність і за змістом, і за формою, або спільність лише за формою чи лише за змістом. Будь-яке слово завжди може викликати в пам'яті все, здатне так чи інакше з ним асоціюватися. У той час, коли синтагма відразу ж викликає уявлення про порядок (послідовність) і визначену кількість елементів, члени асоціативної групи не постають перед нами у певній кількості чи в певному порядку. Якщо продовжити асоціативний ряд таких слів, як (desir - eux "бажаючий", сhaleur-еиx "пал-кий", реиr - еих "лякливий" тощо, то неможливо за-здалегідь сказати, якою буде кількість підказаних пам'яттю слів і в якій послідовності вони з'являться. Будь-який член групи можна розглядати як центр сузір'я, як точку, де сходяться інші сурядні з ним члени групи, кількість яких залишається невизначе-ною (див. схему):
grainetiers les vendent "Музики виробляють звуки/висівки, а торговці насінням їх продають". Цей випадок треба відрізняти від іншого, де цілком випадкова асоціація може спиратися на зближення понять (пор. франц. еrgot "шпора у півня": еrgoter "чіплятися до дрібниці"; нім. blаи "синій": durchblauen "побити"). Тут ідеться про нове тлумачення одного з членів пари, — це випадки народної етимології (див. с. 220). Сам факт цікавий для семантичної еволюції, але з синхронічної точки зору він просто підпадає під згадуваний вище клас асоціацій: епseigner: епseignement. — Прим. вид.Частина друга. Синхронічна лінґвістика 161
Втім, з двох особливостей асоціативного ряду — не-визначеності порядку і невизначеності кількості — ли-ше перша наявна завжди; другої може не бути, на-приклад, у такому характерному для цього ряду ти-пі, як парадигми словозмін. У такому ряді, як лат. dominus, domini, domino тощо, ми маємо асоціативну групу, утворену спільним елементом — іменною основою dотіп-, але цей ряд не безмежний, як ряд enseignement, сhangement тощо; адже кількість від-мінків визначена; і навпаки, порядок їх послідовності просторово не фіксується, і їх упорядкування у гра-матичному описі залежить виключно від довільних дій автора граматики. Для свідомості мовців називний відмінок — це ніяк не перший відмінок відмінювання, і члени парадигми можуть виникати в тому чи іншому порядку за обставинами.Розділ VI МЕХАНІЗМ МОВИ
§ 1. Синтагматичні єдності
Отже, сукупність звукових і значеннєвих відмінностей, з яких складається мова, є наслідком двох видів зближень — асоціативних і синтагматичних. Угруповання тих та інших значною мірою визначається мовою, власне, ця сукупність відношень і становить мову, вона ж спрямовує її функціонування.
Перше, що нас вражає в цій організації, — це синтагматичні єдності: майже всі одиниці мови залежать або від того, що їх оточує у мовленнєвому ланцюжку, або від частин, з яких вони складаються самі. Це можна показати на прикладі словотворення. Такий елемент, як desirеих "бажаючий", розкладається на два елементи нижчого порядку (desir-еих), але це не два самостійні елементи, механічно поєднані разом (desir + еих). Це сполучення двох солідарних (взаємо-залежних) елементів, які набувають вартості лише завдяки взаємодії в одиниці вищого порядку (desir * eux). Суфікс -еих, взятий окремо, не існує; своє місце у мові він отримує завдяки низці таких загальновживаних слів, як сhaleur-еих "палкий", сhапс-еих "щасливий" тощо. Корінь, у свою чергу, також не автономний — він існує лише у сполученні з суфіксом: у слові roul-іs "хитавиця" елемент roul — нічого не означає без суфікса -із. Отже, вартість цілого визначається його частинами, а вартість частин — їхнім місцем у цілому; ось чому синтагматичне відношення частини до цілого настільки ж важливе, як і відношення між самими частинами.
Це і є той загальний принцип, який випливає з усіх перелічених вище синтагм (див. с. 157); тут за-вжди йдеться про більші одиниці, утворені меншими, причому як ті, так і інші перебувають у відношенні солідарності (взаємозалежності).
Щоправда, мова містить і самостійні одиниці, які не мають синтагматичних відношень ані зі своїми частинами, ані з іншими одиницями. Такі еквіваленти
Частина друга. Синхронічна лінгвістика 163
речень, як оиі "так", поп "ні", теrсі "дякую" тощо, можуть правити за добрі приклади. Однак цього факту, поготів виняткового, ще не досить, аби поставити під сумнів загальний принцип. Як правило, ми говоримо не окремими знаками, а групами знаків, організованими множинами, які самі становлять знаки. У мові все зводиться до відмінностей, але так само все зводиться і до угруповань. Цей механізм полягає у функціонуванні послідовних членів відношення і нагадує роботу машини, деталі якої взаємодіють, хоча й розташовані в одному вимірі.§ 2. Одночасне функціонування синтагматичних і асоціативних угруповань
Між утвореними таким чином синтагматичними (й асоціативними) угрупованнями існує зв'язок взаємозалежності; вони взаємозумовлені. Справді, координація у просторі сприяє утворенню асоціативних координацій, які, у свою чергу, необхідні для поділу синтагми на складники.
Розгляньмо складне слово de-faire "руйнувати", "відділяти". Ми можемо зобразити його на горизон-тальній осі, яка відповідає мовленнєвому ланцюжку.
Але водночас і вже на іншій осі у підсвідомості мовців зберігається один або кілька асоціативних рядів. Кожен з їхніх членів має якийсь спільний з синтагмою елемент.
Так само лат. quadruplex "четвертий" є синтагмою лише завдяки тому, що спирається на два асоціативні ряди.
Defairе і quadruplех можуть розкладатися на еле-менти нижчого порядку, інакше кажучи, становлять синтагми саме завдяки тому, що їх оточують всі інші перелічені форми. Якби всі форми з елементами de-або fairе зникли з мови, defairе стало б нерозклад-ним; воно перетворилося б на простий елемент, а обидві його частини стали б непротиставні одна одній.
164 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ
Тепер стає зрозумілим функціонування у мовленні цієї подвійної системи.
Наша пам'ять зберігає в собі всі більш-менш складні типи синтагм, якого б роду і протяжності вони не були, і коли їх треба використати, ми вда-ємося до асоціативних груп, щоб здійснити свій вибір. Коли хтось каже таrchons! "ходімо", він сам, того
Частина друга. Синхронічна лінґвістика 165
не усвідомлюючи, звертається до асоціативних груп, на перетині яких і лежить синтагма таrchons! Справді, з одного боку, вона фігурує в ряду таrche! "іди!", таrchez! "ідіть!", і вибір визначається її протиставленням цим формам. З іншого боку, mar-chons! викликає в пам'яті ряд тоntons! "ходімо на-гору", тапgeons! "з'їмо!", всередині якого її вибір здійснюється у такий же спосіб. Відомо, що саме треба змінити в кожному ряді, аби отримати відмінність, властиву для бажаного елемента. Коли виникає потреба виразити якийсь інший сенс, то для іншої мов-ної вартості стають потрібні інші протиставлення; і тоді ми скажемо таrchez! або ж топtons!Отже, не досить сказати, стаючи на позитивну точку зору, що ми вдаємося до вибору таrchons!, бо воно означає те, що ми хочемо виразити. Насправді поняття викликає не форму, а цілу приховану систему, завдяки якій ми й отримуємо протиставлення, необхідні для утворення знака. Цей останній сам по собі не має власного значення. Якби прийшов час, коли поряд з таrchons! вже не лишилося б ні таrche!, ні таrchez, то відпали б деякі протиставлення і ірsо factо змінилася б мовна вартість таrchons!
Цей принцип застосовний до синтагм і речень усіх типів, навіть найскладніших. Вимовляючи таке речення, як que vous dit-il "що він вам каже!", ми змі-нюємо елемент у латентному синтагматичному типі, наприклад, que te dit-il? "що він тобі каже?", que nous dit-il? "що він нам каже?" тощо; саме так наш вибір зупиняється на займеннику vous "вам". Отже, у цій операції, яка полягає в усуванні подумки всього, що не веде до бажаної диференціації у бажаній точці, діють як асоціативні групи, так і синтагматичні типи.
З іншого боку, цей прийом фіксації і вибору підпорядковує собі найменші одиниці аж до фонологічних елементів, коли вони наділені смисловою роллю (вартістю). Ми маємо на увазі не лише такі випадки, як франц. petit (пишеться реtitе "маленька") поряд з рeti (пишеться рetit "маленький") або латинське domini "пана" поряд з dominо "панові", де відмін-ність цілком випадково ґрунтується на простій фо-немі, а й характерніші й складніші факти, коли фо-
166 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ
нема сама по собі відіграє певну роль у системі од-ного стану мови. Якщо, наприклад, у грецькій мові т, р, t тощо ніколи не зустрічаються в кінці слова, то це означає, що їх наявність або відсутність у пев-ному місці враховується в структурі слова і в струк-турі речення. Адже в усіх випадках такого роду ізо-льований звук, як і всі інші елементи, обирається внаслідок подвійного мисленого протиставлення: так, у довільно створеній групі апта звук т перебуває у синтагматичному протиставленні з навколишніми звуками і в асоціативному протиставленні з усіма тими, які можуть виникнути в свідомості.аnma
V
а
§ 3. Абсолютна і відносна довільність знака
Механізм мови можна показати і під іншим, вкрай важливим кутом зору.
Основний принцип довільності знака не заважає розрізняти в кожній мові цілковито довільне, тобто немотивоване, і відносно довільне. Лише частина знаків є цілком довільною, щодо інших знаків, то в них спостерігаються ознаки, які, не усуваючи довільності, дозволяють розрізнити окремі її ступені: знак може бути відносно мотивованим.
Так, vingt "двадцять" немотивоване, але dix-neuf "дев'ятнадцять" немотивоване вже меншою мірою, бо викликає в пам'яті слова, з яких воно складається, і ті, які з ним асоціюються, наприклад dіх "десять", neuf "дев'ять", vingt-neuf "двадцять дев'ять", dіх-huit "вісімнадцять", soixante-diх "сімдесят" тощо; узяті окремо dіх і neuf нічим не відрізняються від vingt, але dix-neuf становить вже випадок відносної мотивованості. Те ж можна сказати і про французьке слово poirier "груша" (дерево), яке нагадує просте слово роіre "груша" (плід) і чий суфікс -ier викликає в пам'яті cerisier "вишня" (дерево), роттіer "яблуня" тощо. Для таких слів, як ?frепе "ясень", сhепе "дуб" тощо, картина зовсім інша.
Частина друга. Синхронічна лінґвістика 167
Порівняймо ще повністю немотивоване berger "вів-чар" і відносно мотивоване vacher "чередник" або такі пари, як qeole "в'язниця" і сасhot "тюрма" (пор. сасher "сховати"), Носке "сокира" і соuperet "сокира" (пор. соиреr "рубати"), сопсіеrge "консьєрж" і роrtier "портьє"' (пор. роrte "двері"), jadis "колись" і аиtre-fois "колись" (пор. аиtre "інший" + fois "раз"), sои-vent "часто" і freguemment "часто" (пор. frequent "частий"), sourd "глухий" і bossu "горбатий" (пор. boossе "горб"), аveuglе "сліпий" і boitеих "кривий" (пор. boiter "кульгати"), second "другий" і dеихіете "дру-гий" (пор. dеих "два"), нім. Laub і франц. feuillagе "листя" (пор. feuillе "листок"), франц. теtier і нім. Напdwerk "ремесло" (пор. Напd "рука" + Werk "ро-бота"). Англійська множина ships "кораблі" нагадує своєю формою цілу низку слів: flags "прапори", birds "птахи", books "книжки" тощо, тоді як теп "люди",shеер "вівці" не нагадує нічого.У грецькій мові dosо "дам" виражає ідею майбут-нього часу знаком, який викликає асоціацію з Іиsо "розв'язку", steso "поставлю", tupsо "ударю" тощо, тоді як еіті "піду" зовсім ізольоване.
Тут не місце з'ясовувати чинники, що зумовлюють у кожному випадку мотивацію; вона завжди тим повніша, чим легший синтагматичний аналіз і очевидніший сенс елементів нижчого класу. Справді, якщо існують такі прозорі форманти, як -іеr у роіr-іеr по-ряд з сеrіs-іеr, ротт-іеr тощо, то є й інші форманти, чиє значення затемнене або зовсім ніяке; так, наприклад, якою мірою суфікс -ot відповідає елементові сенсу в слові сасhot "в'язниця"? Зіставляючи такі слова, як соиtelas "тесак", fatras "купа мотлоху", рlatras "штукатурне сміття", сапеvas "канва", ми не-ясно відчуваємо, що -аs — це властивий іменникам формант, але визначити його точніше не можемо. Проте навіть у найсприятливіших випадках мотивація ніколи не абсолютна. Не лише елементи мотивованого знака самі по собі довільні (пор. dіх "десять" і neuf "дев'ять" у dix-neuf "дев'ятнадцять"), але і мовна вартість повного знака ніколи не дорівнює сумі
168 Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ
мовних вартостей його складових частин; роіr х іеr не дорівнює роіr + іеr (див. с. 162).Щодо самого явища, то воно пояснюється викладеними в попередньому параграфі принципами: поняття відносно мотивованого припускає 1) аналіз даного елемента, отже, синтагматичне відношення; 2) звертання до одного чи кількох інших елементів, отже, асоціативне відношення. Це не що інше, як механізм, завдяки якому будь-який елемент стає придатним для вираження поняття. Досі мовні одиниці поставали перед нами як мовні вартості, тобто як елементи системи, і розглядали ми їх головним чином у протиставленнях; тепер же ми розпізнаємо зв'язки солідарності, що існують між ними; серед цих зв'язків є як асоціативні, так і синтагматичні, і довільність знака обмежується саме завдяки їм. Dіх-пеиf асоціативно пов'язане з dix-huit, soixantе-dіх тощо, а синтагматично — зі своїми елементами dіх і пеиf (див. с. 163). Це подвійне відношення становить певну частину його мовної вартості.
Усе причетне до мови як системи повинно розглядатися, і ми в цьому переконані, саме з цього погляду, який майже не цікавить лінґвістів, з погляду обмеження довільності знака. Це найкраща основа для дослідження. Справді, вся система мови ґрунтується на ірраціональному принципі довільності знака, який в разі необмеженого використання міг би призвести до непереборних ускладнень; однак розуму вдається запровадити принципи порядку й регулярності до деякої частини всієї маси знаків, і саме в цьому виявляється важливість відносно мотивованого. Коли б механізм мови був цілком раціональний, його можна було б вивчати в самому собі; однак оскільки він становить лише часткове виправлення хаотичної від природи системи, ми приймаємо точку зору, нав'язану самою природою мови, і вивчаємо цей механізм як обмеження довільності знака.
Немає такої мови, де не було б нічого мотивованого; але й неможливо уявити, щоб у якійсь мові все було повністю мотивованим. Між двома крайніми точками — найменшою організацією і найменшою довільністю — перебувають усі проміжні випадки. Всі
Частина друга. Синхронічна лінгвістика 169
мови завжди містять у собі елементи подвійної природи — докорінно довільні і відносно мотивовані, але у вельми різних пропорціях. Цю важливу особливість мов можна враховувати при їх класифікуванні.У певному сенсі — аж ніяк не абсолютизуючи чіт-кішого окреслення форм цього протиставлення, мож-на сказати, що ті мови, в яких немотивованість сягає максимуму, більш лексичні, а ті, де вона знижується до мінімуму, більш граматичні. Але це не означає, що "лексика" і "довільність", з одного боку, "граматика" і "відносна мотивація", з іншого, завжди синонімічні; однак у принципі між ними існує щось загальне. Це неначе два полюси, між якими рухаєть-ся вся система, дві супротивні течії, що вбирають у себе рух мови: схильність до вживання лексичних засобів, тобто немотивованого знака, і надання переваги граматичним засобам, тобто правилам конструювання.
Можна побачити, наприклад, що англійська мова допускає набагато більше немотивованого, ніж німецька; ультралексичним типом можна назвати китайську мову, тоді як індоєвропейська прамова і санскрит являють собою взірці ультраграматичних мов. Всередині самої мови весь її еволюційний рух може позначатися безперервним переходом від мотивованого до довільного і від довільного до мотивованого. Досить часто внаслідок цього відбуваються відчутні зрушення у співвідношенні обох категорій знаків. Так, французька мова порівняно з латинню характеризується, між іншим, величезним зростанням довільного: лат. inimicus "ворог" відразу викликає у свідомості іп- та атicus і ними мотивується, тоді як франц. еппеті не мотивоване нічим; воно належить до сфери цілковито довільного, яке, зрештою, є найважливішою умовою існування лінгвістичного знака. Це зрушення можна констатувати в сотні інших прикладів: пор. лат. сопstarе (starе "стояти"): франц. cou-ter "коштувати", лат. fabrica (faber "коваль"): франц. forgе "кузня", лат. таgister (таgis "більше"): франц. таitrе "вчитель", нар. лат. berbicarius (berbіх "вівця"): франц. berger "пастух" тощо. Такі зміни надають французькій мові цілком особливого характеру.
Немає коментарів:
Дописати коментар