Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ. Розділ IV. СВІДЧЕННЯ МОВИ В АНТРОПОЛОГІЇ ТА ПЕРЕДІСТОРІЇ

Розділ IV

СВІДЧЕННЯ МОВИ В АНТРОПОЛОГІЇ ТА ПЕРЕДІСТОРІЇ

§ 1.  Мова і раса

Завдяки ретроспективному методу лінгвіст може проникати в минуле і відтворювати мови, якими го-ворили народи ще до їхнього виходу на історичну сцену. Однак чи не могли б ці реконструкції подати нам відомості і про самі ці народи, їхню расову при-належність, походження, суспільні відносини, звичаї, інституції тощо? Іншими словами, чи може мова до-помогти антропології, етнографії, передісторії? Вза-галі вважають, що це так; але, на нашу думку, в цій відповіді є значна частка ілюзій. Розгляньмо ко-ротко деякі сторони цієї загальної проблеми.

Передусім про расу: було б помилкою вважати, що від спільності мови можна прийти до висновку про єдинокровність, що поняття мовної родини покриває поняття родини антропологічної. Дійсність не така проста. Існує, наприклад, германська раса, антропо-логічні ознаки якої досить чіткі: біляве волосся, дов-гастий череп, високий зріст тощо; найпоказовіший тут скандинавський тип. Проте далеко не всі герма-номовні народи відповідають цим особливостям; так, наприклад, алемани, що мешкають біля підніжжя Альп, мають зовсім інший антропологічний тип, ніж скандинави. Однак чи можна принаймні припустити, що певна мова первісно належала одній расі і якщо нею говорять чужі цій расі народи, то лише тому, що ця мова накинута їм шляхом завоювання? Зви-чайно, ми часто стаємо свідками того, як народи до-бровільно або примусово приймають мову своїх за-войовників: за приклад можуть правити галли, пе-реможені римлянами; але цим не можна всього по-яснити: наприклад, у випадку з германцями — навіть коли допустити, що вони підкорили стільки різних народів, вони все одно не могли їх цілком в

280                          Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

себе увібрати; для цього слід було б припустити дов­ге доісторичне панування, а також інші обставини, про які неможливо судити.

Таким чином, єдинокровність і мовна спільність, здається, не мають жодних необхідних взаємозв'яз-ків, а тому й неможливо вивести їх одну з іншої; отож у тих численних випадках, коли свідчення антропології та мови не збігаються, немає потреби ні протиставляти їх одне одному, ані робити між ними вибір: кожне з них зберігає власну вартість.

§  2. Етнізм

Про що ж ми дізнаємося із свідчень мови? Єдність раси сама по собі може бути лише другорядним і зовсім не необхідним чинником мовної близькості; але існує інша єдність, значно важливіша, єдино іс­тотна, побудована на суспільних зв'язках: ми нази­ватимемо її етнізмом. Під цим терміном ми розу-міємо єдність, яка спирається на різноманітні взаємо-зв'язки в релігії, культурі, спільному захисті тощо, які існують навіть між народами різних рас і при відсутності будь-якого політичного зв'язку.

Саме між етнізмом та мовою і встановлюється взаємовідношення, констатоване нами вище на с. 34: суспільні зв'язки сприяють створенню спільності мо-ви і, можливо, накладають на спільну мову деякі свої особливості. З іншого боку, мовна спільність пев-ною мірою причетна до утворення етнічної єдності. Взагалі останньої цілком достатньо для пояснення мовної близькості. Наприклад, у ранньому середньо-віччі існував романський етнізм, що поєднував без будь-якого політичного зв'язку народи досить різного походження. З іншого боку, про етнічну єдність треба передусім питати в мови — її свідчення важливіші за будь-які інші. Ось цьому приклад: у давній Італії поряд з латинянами ми знаходимо етрусків; шука-ючи їхні спільні риси в надії встановити спільне по-ходження, можна звернутися до всього, що залиши-

Частина п'ята. Питання ретроспективної лінгвістики        281

ли ці народи: до пам'ятників культури, релігійних обрядів, політичних установ тощо; але ми ніколи не зможемо прийти до такої впевненості, яку нам не­гайно дає мова: чотирьох рядків етруською мовою нам досить, аби показати, що народ, який говорив цією мовою, докорінно відрізнявся від тієї етнічної групи, яка говорила латинню.

Отже, з цього погляду, у визначених межах мова виступає як історичний документ; так, наприклад, той факт, що індоєвропейські мови утворюють роди­ну, дозволяє нам зробити висновок про первинний етнізм, більш або менш прямими спадкоємцями яко­го, внаслідок соціальної наступності, стали народи, що говорять тепер цими мовами.

§  3. Лінґвістичіна палеонтологія

Але якщо спільність мови дозволяє нам твердити про соціальну спільність, то, може, нам вдалося роз­крити через мову також і природу цього спільного етнізму?

Довгий час вважали, що мови являють собою не­вичерпне джерело свідчень про народи, які ними го­ворили, та про передісторію цих народів. Адольф Пікте, один з піонерів палеонтології, особливо відо-мий своєю книгою "Походження індоєвропейців ("Les origines  indo-europeennes", 1859—1863). Ця праця стала взірцем для багатьох інших і залишається най­цікавішою з усіх. Пікте намагається відшукати у свідченнях індоєвропейських мов основні риси циві­лізації "аріїв"; він вважає за можливе зафіксувати різні її аспекти: матеріальний побут (знаряддя, зброя, свійські тварини), суспільне життя (чи це був народ кочовиків, чи хліборобів?), сім'я, управління; він намагається віднайти колиску "аріїв", яка, на йо-го думку, була в Бактрії; він вивчає флору і фауну їхньої території. В цьому й полягає його найзначні-ший внесок, зроблений у даному напрямку; утворена таким чином дисципліна отримала назву лінгвістич­ної палеонтології.

282                          Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

Відтоді робилися неодноразові спроби продовжити цей напрямок; одна з останніх належить Герману Гірту ("Dіе Іпdogerтапеп". 1905—1907)¹. Для визна-чення території проживання індоєвропейців він спи-рається на теорію Й. Шмідта (див. с. 263); однак не нехтує і лінгвістичною палеонтологією: словникові факти переконують його, що індоєвропейці були хлі-боробами, і він відмовляється вважати їх прабать-ківщиною Південну Росію, найпридатнішу для життя кочовиків; повторюваність назв дерев, зокрема дея-ких порід (ялина, береза, бук, дуб), спонукають його до думки, що їхня батьківщина була лісовою і зна-ходилася десь між Гарцем і Віслою, а саме в районі Бранденбурга і Берліна. Нагадаємо також, що навіть до Пікте Адальберт Кун та інші використовували лінгвістику для реконструкції міфології та релігії ін­доєвропейців.

Проте, здається, ми не можемо вимагати від мови свідчень такого роду; і те, що вона не може нам їх надати, зумовлюється, на наш погляд, такими при-чинами.

Передусім непевність етимології: поступово з'ясу­валося, наскільки рідкісними є слова з надійно ви­значеним походженням; і тому лінгвісти стали стри-манішими. Розгляньмо приклад сміливості колишніх досліджень: зближують лат. servus "раб" і servare "сторожувати" без достатніх на те підстав; потім першому з цих слів приписують значення "сторож" і роблять висновок, що раб був спочатку сторожем будинку; тим часом не можна навіть з впевненістю твердити, що слово servare мало початковий сенс "сторожити". І це ще не все: сенс слова еволюціонує; значення слова часто змінюється разом з переміною місця проживання народу. Вважалося також, що брак слова може свідчити про відсутність у первісній

1 Порівн. ще: d`Arbois de Jubainville, Les premiers habitants de l`Eurоре, 1877; О. Schrader, Sprachvergleichung und Urgeschichtе; О. Schrader, Reallexikon der indogermanischen Altertumskunde (праці, надруковані трохи раніше від праці Гірта); S. Feist: Еuropa іm Lichte der Vorgeschichte (1910). — Прим. вид.

Частина п'ята. Питання ретроспективної лінґвістики        283

культурі того, що цим словом позначають; однак це помилка. Так. слово із значенням "орати" відсутнє в індоєвропейських мовах Азії, але це зовсім не озна­чає, що це заняття було там спочатку невідоме: на­роди могли з часом або залишити оранку, або здій­снювати її в інший спосіб, що позначалося іншими словами.

Третім чинником, що ставить під сумнів надійність етимології, є можливість запозичень. Слово, що по­значає якусь річ, може увійти до мови разом із за­позиченням цієї речі; так, коноплі стали відомі в се­редземноморському басейні в досить пізню епоху, а ще пізніше — в північних країнах; але щоразу назва конопель переходила від однієї мови до іншої разом із запозиченням самої рослини. В численних випад-ках брак екстралінґвістичних даних не дозволяє нам встановити — наявність того самого слова в кількох мовах пояснюється запозиченнями чи доводить існу-вання спільності походження.

Але це не означає, що не можна з певністю виді-лити якісь загальні риси і навіть деякі точні дані: так, спільні родинні назви досить численні й доходять до нас, не втрачаючи своєї чіткості; вони дозволяють твердити, що в індоєвропейців сім'я була інституцією настільки ж складною, як і регулярною, оскільки в цьому плані їхня мова мала такі відтінки, які нездатна передати, наприклад, французька мова. У Гомера еіпatres означає "невістки" (жінки братів), а galooі "зовиці" (сестри чоловіка); лат. janitrices від-повідає грец. еіпаteres як за формою, так і за зна-ченням. Так само "зять" (чоловік сестри) має іншу назву, ніж "свояк" (чоловік сестри жінки). Тобто тут наявна чітка деталізація родинних стосунків, однак поза ними доводиться задовольнятися лише загаль-ною інформацією. Так само і щодо тварин: коли йдеться про важливі породи. як-от про велику рогату худобу, ми не тільки можемо засвідчити збіг грец. bous, нім. Киh, санскр. gau-s тощо у значенні "корова" і, отже, відновити індоєвропейське * g2ou-s, а й вста-новити, що відміна відповідних іменників в усіх цих мовах  має  однакові характерні ознаки,  що не  було

284                          Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

б можливим, якби йшлося про пізніше запозичення слова з якоїсь іншої мови.

Дозволимо собі трохи детальніше зупинитися на іншому морфологічному факті, який, з одного боку, має певний терен поширення, а з іншого — стосуєть­ся сфери соціальної організації.

Незважаючи на все, що було сказано про зв'язок лат. dominus "господар, пан" з лат. domus "дім, бу-динок", лінґвісти не відчувають себе повністю задо-воленими, оскільки вельми незвично бачити викорис-тання суфікса -по- для утворення похідного іменни-ка, в грецькій мові ніколи не було таких утворень, як *оіkо-по-s або *оikе-по-s від оіkos "дім", а в сан-скриті — *аcvа-па- від аcvа- "кінь". Однак саме ця рідкісність і надає суфіксу слова dominus його нау-кову вартість і характерність. На нашу думку, де-кілька германських слів з цього погляду є справж-ньою знахідкою.

1)      *реиdа-па-z "вождь", *реиdо, "тобто "король", ґот.
ріиdans, дав.-сакс. thiodап (*реиdo - ґот. ріиdа — оск.
tоиtо "народ");

2)      *druxti-na-z (частково змінилося у *druxti-na-z
"вождь *drux-ti-z, тобто  "дружини",  звідси христи-
янська назва "Господь", тобто "Бог"; пор. дав.-сканд.
Drottіпп, англосакс. Dryhtеп, обидва з кінцевим -iпа-

z;

3)   *kindi-na-z "вождь  *kindi-z"  — лат. gens.  Ос-
кільки вождь gens "роду" щодо вождя *реиdо "наро-
ду" був своєрідним "віце-королем", германський тер-
мін kindis (повністю втрачений в інших мовах) ви-
користовувався Ульфілою для позначення римського
губернатора  провінції,  бо леґат імператора  був,   за
германськими уявленнями, тим самим, що й вождь
клану  стосовно ріudans  "короля".  Яким би  цікавим
не було це уподібнення, з історичного погляду в нас
не виникає жодного сумніву, що слово kindins, чуже
для всього римського, свідчить про поділ германських
народів на *kindi-z.

Таким чином, вторинний суфікс -по- додається до будь-якої германської основи для утворення значен-

Частина п'ята. Питання ретроспективної лінгвістики         285

ня "вождь тієї чи іншої суспільної групи". Тож за-лишається лише констатувати, що лат. .tribunus бук-вально означає "вождь" tribus, тобто "триби", подібно до того, як ріиdans означає "вождь ріиdа". і, нарешті, так само, як domi-nus означає "вождь domus", де dотиs являє собою найменший підрозділ tоиtа або ріиdа. Dотіпиs, з його нетиповим суфіксом, видаєть-ся нам майже незаперечним доказом не лише мовної спільності, а й спільності інституцій між етнізмом італіків та етнізмом германців.

Проте слід знову нагадати, що зіставлення мов рід-ко уможливлює такі характерні спостереження.

§ 4.  Мовний тип і ментальність соціальної групи

Отож, якщо мова пропонує нам мало точних і ві­рогідних свідчень про звичаї та інституції народу— носія цієї мови, то чи не можна її використати при-наймні для характеристики ментального типу відпо-відної соціальної групи мовців? Існує досить поши-рена думка, що на мові відбивається психологічний характер народу, однак цій точці зору протистоїть дуже вагоме заперечення: певний мовний засіб не обов'язково визначається психічними причинами.

Семітські мови виражають відношення іменника-означення до іменника-означеного (пор. франц. Іа ра-rolе de Dieu "слово Бога") простим співрозташуван-ням слів, яке, щоправда, передбачає особливу форму, так званий status сопstructus означеного, поставле-ного перед означенням. Розгляньмо давньоєврейські слова dabar "слово" і elohim "Бог", які разом утво-рюють сполучення debar`elohim у значенні "Слово Бо-га". Чи можна твердити, що така синтаксична кон­струкція розкриває нам якусь рису семітської мен­тальності? Стверджувати це було б досить сміливим кроком, оскільки старофранцузька мова регулярно використовувала схожі конструкції: пор. Іе соr Roland "ріг Ролана", les quatre fils Ауmоп "чотири сини Ей-мона" тощо. Сама ж ця конструкція виникла в ро-манських  мовах через  чистісіньку випадковість  на-

286                          Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

стільки ж фонетичного, як і морфологічного харак­теру: до неї спонукало мову випадіння відмінкових закінчень. Чому ж тоді не припустити, що аналогічна випадковість могла статися і в прасемітській мові? Таким чином, це синтаксичне явище, яке вгадається однією з характерних рис семітських мов, не дозво­ляє зробити жодного певного висновку щодо семіт­ської ментальності.

Інший приклад — індоєвропейська прамова не ма­ла складних слів з першим дієслівним елементом. Якщо в німецькій мові такі слова і є (пор. Веthaus "молитовний будинок", Springbrunnen "фонтан" то-що), то хіба це означає, що в певний момент історії германці видозмінили успадкований від предків спо-сіб мислення? Як ми бачили, ця інновація виникла через випадковість не лише матеріального, а й не-гативного характеру: зникнення а в слові betahus (див. с. 178). Все сталося поза розумовим контролем, у сфері звукових мутацій, які силоміць спрямовува­ли думку на єдиний шлях, уможливлений матері­альним станом знаків. Численні спостереження тако­го роду зміцнюють нашу позицію; психологічний ха­рактер мовної групи мало важить порівняно з таким фактом, як випадіння голосної, зсув наголосу або чи­мало інших аналогічних явищ, здатних у кожний мо­мент докорінно змінити відношення між знаком і по-няттям у будь-якій формі мови.

Ніколи не позбавлені певного інтересу визначення граматичного типу мов (чи то історично відомих, чи то реконструйованих) та їх класифікація відповідно до способів, використовуваних ними для вираження думки; але з цих визначень і класифікацій не можна з певністю зробити жодного висновку про те, що ви-ходить за межі лінгвістичного дослідження.

Розділ V

 МОВНІ РОДИНИ І МОВНІ ТИПИ¹

Ми бачимо, що мова безпосередньо не підвладна мисленню мовців; на закінчення слід наголосити на одному з наслідків цього принципу: жодна мовна ро­дина не належить раз і назавжди до одного мовного типу.

Питати, до якого типу належить певна група мов, — означає забувати, що мови еволюціонують, це означає думати, що в цій еволюції є якийсь еле­мент стабільності. Тож заради чого ми наполягаємо на існуванні межі в цьому розвитку, яке насправді жодних меж не знає?

Щоправда, багато хто, говорячи про характерні ри­си мовної родини, думає швидше про ознаки її пра-мови, а така проблема не є нерозв'язною, бо йдеться про певну мову і певну епоху. Проте коли хтось починає припускати в мові наявність постійних ознак, не підвладних ні часу, ні простору, він тим самим розхитує основні принципи еволюційної лінг-вістики. Власне, постійних ознак не буває; вони мо-жуть зберігатися лише випадково.

Розгляньмо, наприклад, індоєвропейську родину; нам відомі характерні риси мови, від якої походить ця родина: дуже економна система звуків; брак складних сполучень приголосних, брак подвійних приголосних; бідний вокалізм, який, однак, характе­ризується вельми регулярною і глибокою граматич­ною системою чергувань (див. с. 199 і с. 276); музич-ний наголос, який в принципі може падати на будь-який склад слова і таким чином сприяти утворенню граматичних протиставлень; кількісний ритм, засно­ваний виключно на протиставленні довгих і коротких складів; велика легкість в утворенні складних і по-хідних слів; вельми багата іменна та дієслівна флек-

1 Хоча цей розділ і не стосується ретроспективної лінгвістики, проте ми розміщуємо його тут, оскільки він може правити за висновок для цілої праці. — Прим. вид.

288                          Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

сія; автономність у реченні слова, яке містить у са­мому собі флексію і всі свої визначення, а звідси й велика свобода конструкцій і нечисленність службо­вих слів з детермінативним або релятивним значен-ням (дієслівні префікси, прийменники тощо).

Неважко побачити, що жодна з цих ознак повністю не збереглася в індоєвропейських мовах, що деякі з них (напр., роль кількісного ритму і музичного наго­лосу) не зустрічаються в жодній з цих мов; а такі з них, як, наприклад, англійська, вірменська, ір-ландська тощо, настільки змінили свій первісний ін-доєвропейський вигляд, що видаються тепер мовами цілком іншого мовного типу.

Здається, є більше підстав говорити про певні трансформації, більшою чи меншою мірою спільні для різних мов однієї родини. Так, згадане вище по­ступове послаблення флексійних ознак властиве всім індоєвропейським мовам, хоча і тут вони виявляють значні розбіжності: найкраще збереглася словозміна у слов'янських мовах, тоді як в англійській вона зій-шла майже нанівець. Зате також майже повсюдною є поява більш-менш сталого порядку елементів у ре­ченні, а аналітичні засоби вираження прийшли на зміну синтетичним: відмінкові значення передаються прийменниками (див. с. 227), складні дієслівні форми утворюються за допомогою допоміжних дієслів тощо.

Ми бачили, що певна риса прототипу може бути відсутньою у тій чи іншій похідній мові. Зворотне так само справедливе: нерідко виявляється, що всі риси мов — членів мовної сім'ї — не зустрічаються у прамові. За приклад може правити гармонія голос­них, тобто певного типу уподібнення тембру всіх го-лосних у суфіксах слова до останньої голосної коре-ня. Це явище зустрічається в урало-алтайських мо-вах, великій групі мов, поширених в Європі й Азії від Фінляндії до Маньчжурії. Але за всіма ознаками це яскраве явище пов'язане з пізнішим розвитком окремих мов цієї групи; тобто ця риса спільна, але не споконвічна, а це означає, що при спробах довести спільне походження цих мов (до того ж вельми сум-нівне) на цю рису не можна посилатися, як і на їхній

Частина п'ята. Питання ретроспективної лінгвістики         289

аглютинативний характер. Встановлено також, що китайська мова не одвічно була односкладовою.

Коли порівнюють семітські мови з реконструйова­ною прасемітською, у вічі відразу впадає сталість окремих характеристик. Більше, ніж будь-яка інша, ця сім'я справляє враження єдності незмінної, по­стійної і притаманної всій сім'ї. Ця єдність знаходить прояв у таких ознаках (окремі з яких докорінно про­тилежні відповідним рисам індоєвропейської родини): майже цілковитий брак складних слів, обмежена роль словотворення, слабко розвинена (зовнішня) флексія (особливо в новосемітських мовах), звідки підпорядкованість порядку слів суворо визначеним правилам. Найяскравіша риса виявляється в будові коренів (с. 236): вони регулярно складаються з трьох приголосних (наприклад, q-t-l "вбити"), які зберіга-ються в усіх формах одного слова даної мови (пор. дав.-євр. gatal "він убив", gat^еІа "вона вбила", getol "вбити", "вбий (чоловіче)!" giteli "вбий (жінко)!" тощо) і навіть у різних мовах (пор. ар. gatala "він убив". qutila "він вбитий" та ін.). Інакше кажучи, приголосні виражають "конкретний сенс" слів, їхнє лексичне значення, тоді як чергування голосних, щоправда, при підтримці деяких префіксів і суфіксів, переда­ють виключно граматичні категорії, наприклад, дав.-євр. qatal "він убив", qetol '"вбити, вбий (чоловіче)!", з суфіксом — qatelu "вони вбили", з префіксом — jj-qtol "він уб'є, вбиває", з тим і іншим — jj-qtl-u "вони вб'ють, вбивають" та    ін.

Беручи до уваги ці факти і всупереч тому, як їх іноді тлумачать, ми наполягаємо на проголошеному принципі: незмінних ознак не буває, їхня сталість є збігом випадковостей; якщо якась ознака все-таки зберігається довгий час, все одно в будь-який момент вона може зникнути. Повертаючись до ознак семіт­ських мов, зазначимо, що "закон" трьох приголосних не такий уже й характерний тільки для цієї родини, бо й інші сім'ї виявляють аналогічні ознаки. Так, і в індоєвропейській мові консоналітизм коренів під-лягає  чітким  правилам:   наприклад,   після  є  в   них

290                          Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

ніколи не буває сполуки з двох звуків ряду і, и, r, l, т, п; корінь типу *serl у ній неможливий. Те ж можна сказати ще більшою мірою про роль голосних: дещо аналогічне до семітських мов, хоч і в менш розвинутому вигляді, зустрічається і в індоєвропей­ських мовах — такі протиставлення, як дав.-євр. dabar "слово", debar -iт "слова", dibere-kет. "ваші слова", нагадують нім. Gаst "гість": Gastе "гості". fliessen "текти": floss "тік" тощо. В обох випадках походження граматичного засобу те саме. Йдеться про чисто фонетичні перетворення, викликані сліпою еволюцією. Однак породжені нею чергування були утримані свідомістю, яка пов'язала з ними певні гра­матичні значення і поширила їх вжиток за аналогією до взірців, створених випадково дією фонетичної ево-люції. Щодо незмінності триприголосного характеру семітського кореня, то вона є відносною і не містить нічого абсолютного. У цьому можна бути впевненим а рrіоrі. Але це підтверджується і фактами: так, на­приклад, у корені слова дав.-євр. 'апas-іт "люди" наявні три очікувані приголосні, але ж у формі од-нини 'is "людина" їх тільки дві, і сталося це внаслі-док фонетичного скорочення давнішої форми, де їх було три. До того ж, навіть припустивши цю квазі-незмінність, чи маємо ми розглядати її як дещо влас-тиве самим кореням? Аж ніяк. Річ просто в тім, що семітські мови зазнали менше фонетичних змін, ніж стільки інших, і що в них краще, ніж в інших мовах, збереглися приголосні. Таким чином, ідеться про фо­нетичне та еволюційне явище, а не про граматичне та незмінне. Проголосити незмінність коренів — це ствердити всього лише, що вони не зазнали фоне­тичних змін; однак заприсягтися, що зміни ніколи не відбудуться, неможливо. Взагалі кажучи, все, ство­рене часом, може бути ним же перетворене або зни­щене.

Визнано, що Шлейхер спотворював дійсність, роз­глядаючи мову як щось органічне, з власними зако­нами розвитку. Як видно, дехто продовжує й до на-

Частина п'ята. Питання ретроспективної лінгвістики         291

шого часу без тіні сумніву вбачати в мові дещо орга­нічне в тому сенсі, що припускає, ніби якийсь "дух" раси або етнічної групи безупинно скеровує мову на певний, заздалегідь визначений шлях .

Після цих слів канонічний текст "Курсу" завершується абзацом, який, на думку авторитетних дослідників (Годель, Леруа, де Мауро), цілковито належить не Ф. де Сосюру, а його '"видавцям" — Ш. Балі та А. Сешее. Як першим показав Р. Ґодель (R. Godel. Les sources manuscrites du Cours de linguistique generale de F.de Saussure. — Genevе — Раris, 1957. — Р. 119, 181), цей абзац є "висновком видавців", адже ніщо в рукописних джерелах "Курсу" не дає підстав вважати, нібито Ф. де Сосюр будь-коли висловив цю горезвісну фразу, і ще менше — буцімто вона становить "фунда­ментальну ідею" його вчення. Зрозуміло, що після доведеної та підтвердженої непричетності Ф. де Сосюра до "висновків" місце доданому видавцями — щонайбільше в примітці. Ось цей абзац: "З екскурсів, які ми зробили до порубіжних областей нашої науки, випливає такий принцип суто негативного характеру, але тим цікавіший, що він збігається з фундаментальною ідеєю цього курсу: лінгвістика має своїм єдиним і справжнім об'єктом мову, досліджувану в собі і для себе". — Прим. ред.