Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ. Частина перша ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

Частина   перша ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

РОЗДІЛ  I

ПРИРОДА ЛІНГВІСТИЧНОГО ЗНАКА

§ 1. Знак, позначене (сигніфікат) i позначенпя (сигніфікант)

Дехто схильний вважати мову по cyтi номенкла-турою, тобто розглядати її як перелік слів, кожне з яких відповідає окремiй речі.

Наприклад:

Таке розуміння не захищене від критики з багатьох поглядів. Воно передбачає, що словам передують уже готові поняття (див. с. 142 i далі), воно не говорить нам про те, яку природу має назва — голосову чи психічну, адже слово arbor можна розглядати і в пер-шому, i в другому плат; нарешті, воно дозволяє думати, що зв'язок між назвою i річчю встановлюєть-ся зовсім просто, на-

справді ж це далеко не так. Проте цей спрощений погляд може наблизити нас до істини, адже показує, що мовна одиниця е чимось подвійним, утвореним внаслідок поєднання двох складників.

Розглядаючи мовленнєвий зв'язок (с. 23), ми з'я-сували, що обидві сторони лінгвістичного знака пси-xiчні i з'єднані в нашому мозку асоціативним зв'яз-ком. Ми особливо на цьому наголошуємо.

Частина перша. Загальні принципи                                                      87

Лінґвістичний знак поєднує не річ і назву, але по-няття та акустичний образ1 . Цей останній є не ма теріальним звучанням, чисто фізичною річчю, а психічним відбитком цього звучання, уявленням, яке ми отримуємо про нього від наших органів чуттів, акустичний образ має чуттєву природу, і якщо іноді ми називаємо його "матеріальним", то лише з цієї причини і для протиставлення його іншому, взагалі абстрактнішому, члену асоціативної пари — поняттю (концепту).

Психічний характер акустичних образів добре видно при спостереженні за нашою власною мовною діяльністю. Не ворушачи ні губами, ні язиком, ми можемо розмовляти самі з собою або повторювати по-думки якийсь вірш. Саме через те, що слова мови є для нас акустичними образами, не слід говорити, що їх складають "фонеми". Цей термін стосується актуфонації і може відповідати лише усному, вимовленому слову як реалізації внутрішнього образу в мовленні. Ми можемо уникнути цього непорозуміння, говорячи про звуки та складислова, але пам'ятати при цьому, що йдеться про акустичний образ (звука)².

1 Термін "акустичний образ" може видатися занадто вузьким, адже поряд з відтворенням звуків слова є ще і відтворення його артикуляції, м'язовий образ акту фонації. Проте Ф. де Сосюр вбачає у мові передусім скарб, отриманий мовцями ззовні (с. 25). Акустичний образ становить переважно природну репрезентацію слова і виступає як факт віртуальної мови поза всякою реалізацією в мовленні. Таким чином, руховий аспект може лише матися на увазі чи принаймні посідати щодо акустичного образу підпорядко ване місце. — Прим. вид.

У сучасних знакових теоріях "акустичний образ" знакової кон цепції Ф. де Сосюра відповідає термінам "узагальнений акустичний образ", "акустичне поняття": див. К.М. Тищенко. Лінґвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення. — Мовознавство. — 1980.— № 1. — С.ЗО—34. — Прим. ред.

2 Подальший розвиток лінгвістичної термінології привів до сучасного розуміння фонеми саме як абстрактного акустичного поняття — типу або класу конкретних психічних образів реальних фізичних звуків мовлення. Звуки мовлення вивчає фонетика, їхні конкретні психічні образи — психофонетика, а фонеми — фоноло гія. — Прим. ред.

88

Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

Отже, лінгвістичний знак є двосторонньою психіч-ною сутністю, яку можна зобразити схематично в такому вигляді:

Обидва ці елементи гли боко пов'язані між собою і один одного передбачають. Чи шукаємо ми зміст латинського слова аrbor, чи слово, якому в латині відповідає поняття "дерево", ясно, що лише такі освячені мовою зіставлення, як видаються нам відповідними дійсності, а будь-які інші, породжені уявою зіставлення, ми відкидаємо.

Це визначення порушує важливе питання термінології. Ми називаємо знаком поєднання поняття та акустичного образу, але у загальноприйнятому розумінні цей термін звичайно означає лише акустичний образ, наприклад, слово аrbor тощо. Забувають, що коли аrbor і називають знаком, то лише тому, що воно містить у собі поняття "дерево", і, отже, чуттєвачастина знака передбачає знак як ціле³.

Двозначність зникне, коли назвати всі три наявні тут поняття іменами, що передбачають одне одного і водночас взаємно протиставлені. Ми пропонуємо залишити слово знак для назви цілого, а терміни по-

3 Ф. де Сосюр обстоює тут білатеральну (двобічну, менталістичну) концепцію мовного знака, критикуючи унілатеральну (антимента-лістичну) його концепцію, що згодом запанувала серед лінгвістів США. — Прим. ред.

Частина перша. Загальні принципи                                                      89

няття та акустичний образ замінити відповідно на позначене (сиґніфікат) і позначення (сиґніфікант); останні два терміни мають ту перевагу, що вказують на протиставлення як між собою, так і щодо цілого, частинами якого вони є. Що стосується слова знак, то ми змушені залишити його без змін, адже не знаємо, чим його замінити, бо повсякденна мова непідказує нічого кращого.

Визначений таким чином лінгвістичний знак має дві першорядні властивості. Вказуючи на них, ми тим самим формулюємо принципи досліджуваної тут галузі знань.

§ 2. Перший принцип: довільність знака

Зв'язок між позначеним і позначенням довільний; оскільки під знаком ми розуміємо ціле, що виникає внаслідок поєднання (асоціації) певного позначення (сиґніфіканта) з певним позначенням (сигніфікатом), можна висловитися простіше: лінґвістичний знак довільний.

Так, наприклад, поняття "сестра" не пов'язане жодним внутрішнім зв'язком з послідовністю звуків s-oe:r, що є її французьким позначенням; воно могло б виражатися і будь-яким іншим сполученням звуків; відмінність між мовами і сам факт існування різних мов може тут правити за доказ: по один бік мовного кордону позначене "бик" виражене через позначення b-oe-f (фр. boeuf), а по інший — через по-значення о-k-s(нім. Осhs).

Принцип довільності знака ніким не заперечується, однак часто легше відкрити істину, аніж визначити їй належне місце. Названий принцип домінує в усій лінгвістиці мови; наслідки з нього незліченні. Щоправда, не всі вони помітні з першого погляду з од-наковою очевидністю; віднайти їх можна лише після багатьох зусиль, — що, власне, й доводить першо-рядну важливість цього принципу.

90                            Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

Зауваження побіжне: коли семіологія сформується як наукова дисципліна, вона має поставити питання, чи належать до її компетенції способи вираження, по будовані на цілковито "природних" знаках, як-от пантоміма. Навіть коли семіологія і визнає їх за свої, все одно головним її предметом залишиться сукупність систем, побудованих на довільності знака. Справді, всякий прийнятий у певному суспільстві спосіб виражен ня в принципі ґрунтується на колективній звичці, або, що те саме, на угоді. Так, знаки ввічливості, часто маючи певну природну виразність (згадаймо про те, що китайці вітали свого імператора, падаючи по дев'ять разів йому в ноги), все-таки фіксуються правилом, і вживати ці знаки нас спонукає саме це правило, а не їхня власна цінність. Отже, можна сказати, що цілком довільні знаки краще від усяких інших реалізують ідеал семіологічного підходу; ось чому мова, найскладніша і найпоширеніша з усіх систем вираження, є разом з тим і найбільш характерною з них; у цьому розумінні лінгвістика може правити за взірець для всієї семіології, хоча мова — це лише одна з семіоло-гічних систем.

Для позначення лінгвістичного знака, або, точніше, того, що ми називаємо позначенням, часом вживають слово символ. Однак це створює певні незручності, саме внаслідок нашого першого принципу. Символу властиво те, що він ніколи не є цілком довільним; він не "порожній", в ньому є залишок природного зв'язку між позначеним і позначенням. Символ правосуддя — терези — не можна замінити абичим, наприклад возом.

Слово довільний також потребує пояснення. Його не слід розуміти так, що позначення можуть вільно вибирати мовці (нижче ми побачимо, що індивід неспроможний будь-що міняти у знаку, визнаному певною мовною громадою); ми тут маємо на увазі, що позначення немотивоване, тобто довільне щодо свого позначеного, з яким у нього немає жодного природного зв'язку в дійсності.

Частина перша. Загальні принципи                                                      91

Відзначимо насамкінець два можливі заперечення проти впровадження цього першого принципу.

1.   Аби довести,  що  вибір  позначення  не  завждидовільний,   можна   послатися   на   звуконаслідування.Але звуконаслідування ніколи не є органічним складником мовної системи. Кількість їх до того ж наба-гато   менша,   ніж   звичайно  вважають.   Такі   франц.слова, як fouet "хлист" або glas "дзвін", можуть вра-зити   вухо   виразністю   свого   звучання,   але  доситьзвернутися до їх латинських  першоформ,  аби зро-
зуміти, що первісно вони не мали такого характеру(fouet походить від fagus "бук", glas — від сlassісит"звук труби"). Якість  їх теперішнього звучання, —або скоріше те, що їм приписують, — це випадковий
наслідок фонетичного розвитку.

Щодо справжніх звуконаслідувань (типу буль-буль, тік-так), то вони не лише нечисленні, а й якоюсь мірою довільні, адже становлять лише приблизну і вже напівумовну імітацію певних звуків (пор. фр. оиа оиа, але нім. wau wau "гав-гав!"). Крім того, увійшовши до мови, звуконаслідування більшою чи меншою мірою зазнають фонетичної, морфологічної та інших видів еволюції, властивих решті слів (пор. фр. ріgеоп "голуб", утворене від народнолатинського рiріо, яке у свою чергу походить від звуконасліду-вання): це очевидний доказ того, що звуконасліду-вання дещо втратили зі своїх первісних властивостей і набули характеру лінґвістичного знака взагалі, ставши немотивованими.

2.  Аналогічний коментар можна дати і щодо близьких до звуконаслідувань вигуків, які не можуть по-хитнути нашої загальної тези про довільність знака.

Про вигук можна говорити те саме, що і про зву-конаслідування. Є спокуса вбачати у вигуках безпо-середнє вираження реальності, продиктоване, так би мовити, самою природою. Однак стосовно більшості з них можна заперечувати наявність необхідного зв'язку між позначеним і позначенням. Досить порівняти дві перші-ліпші мови, аби побачити, наскільки відмінні в них відповідні вирази (напр. фр. аїе! і нім. аи! "ой"!). До того ж відомо, що чимало вигуків

92                            Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

були колись повнозначними словами (пор. фр. diable! "чорт забирай!" при diable — "чорт"; mordieu! "чорт забирай!" при mort; — "смерть" і Dieu — "Бог"). Підсумовуючи, слід визнати, що звуконаслідування і вигуки посідають у мові другорядне місце, а їхнє символічне походження з'ясоване не остаточно.

§ 3. Другий принцип: лінійний характер позна-чення

Слухове за своєю природою, позначення розгор-тається лише у часі, запозичивши від нього харак-терні особливості: а) воно наділене тривалістю; б) його тривалість має лише один вимір — це лінія. Цей принцип очевидний, але, здається, про нього ніколи не згадують, бо, мабуть, вважають занадто простим, а, однак, цей принцип також фундаментальний, і наслідки його теж незліченні. За своєю важливістю він не поступається першому принципові. Від нього залежить увесь механізм мови (див. с. 156). На від-міну від візуальних позначень (морські сигнали то-що), які можуть водночас сполучатися в кількох ви-мірах, акустичні позначення розташовуються лише на лінії часу; їх елементи йдуть один за одним, утво-рюючи низку. Ця їхня особливість унаочнюється, щойно ми починаємо зображати акустичні елементи на письмі, замінюючи їх послідовність у часі просто-ровою низкою графічних знаків⁴.

В окремих випадках це не так очевидно. Коли, наприклад, я наголошую певний склад, може здатися, що в цій одній точці я нагромаджую різні елементи позначення. Однак це ілюзія, бо склад і його наголос утворюють один акт фонації; всередині цього акту немає двоплановості, існують лише різні опози-ції (протиставлення) його і суміжних елементів (див. с. 166).

4 Як видно з тексту, Ф. де Сосюр не ототожнює лінгвістичний знак і графічний знак, як це роблять (посилаючись на нього) деякі сучасні мовознавці. Див. також початок § 2 розділу VI Вступу. — Прим. ред.

Розділ II

НЕЗМІННІСТЬ ТА МІНЛИВІСТЬ ЗНАКА

§ 1. Незмінність знака

Якщо позначення виступає щодо позначуваного ним поняття як вільно вибране, то щодо мовної громади, яка його використовує, воно, навпаки, не вільне, а накинуте. З цією громадою не радяться, і обране мовою позначення замінити іншим не можна⁵. Цей позірно суперечливий факт можна було б назвати "вимушеним ходом". Мові немовби кажуть: "Вибирай!", але до цього додають: "Ось цей знак, а не інший". Не лише окремий індивід неспроможний, — коли б він і захотів, — ні в чому змінити вже зроб лений мовою вибір, а й саме суспільство не має влади над жодним словом. Мовна громада має справу з мовою такою, якою вона є.

Отже, мову не можна уподібнювати до простої угоди, і саме з цього погляду лінгвістичний знак становить особливий дослідний інтерес; адже коли ми хочемо показати, що прийнятий у суспільстві закон є щось накинуте, а не вільно обране, то найблискучі-шим доказом тут буде саме мова.

Розгляньмо тепер, у який саме спосіб лінгвістичний знак уникає впливу нашої волі, а згодом зупинімося на важливих наслідках, що з цього випливають.

За будь-якої доби, — як далеко б ми не заглиблювалися в минуле, — мова завжди виступає як спадщина попередньої епохи. Можна уявити собі в минулому такий акт, коли в певний момент речі отримали свої назви, тобто коли було немовби укладено угоду про розподіл понять за акустичними образами, — хоча насправді про такий акт нам нічого не відомо. Думку про те, що це могло б бути саме так, і підказує нам загострене відчуття довільності знака.

5 Тут слово "мова" вжите метафорично: очевидно, що певне позначення свого часу обрала не мова, а предки членів цієї мовної громади. — Прим. ред.

94                            Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

Насправді всяке суспільство знає і завжди знало мову лише як успадкований від попередніх поколінь продукт, що має сприйматися лише таким, яким він є. Тому й питання про походження мови не має того важливого значення, якого йому звичайно надають. Таке питання можна навіть і не ставити; єдиний реальний об'єкт лінґвістики — це нормальне і регу-лярне життя вже сформованої мови. Будь-який да-ний стан мови завжди є продукт історичних чинни-ків, які й пояснюють, чому знак незмінний, тобто чому він чинить опір усякій спробі довільної заміни.

Однак твердження, що мова — це спадщина, геть нічого не пояснює, коли на цьому й зупинитися. Хіба не можна будь-коли змінити успадковані віддавна закони?

Таке заперечення змушує нас, врахувавши су спільне середовище мови, ставити питання про неї як про всяку іншу суспільну інституцію. Яким чином передаються ці останні? Ось те загальніше питання, що охоплює і питання про незмінність. Передусім слід з'ясувати ступінь свободи інших інституцій; ми побачимо, що кожній з них властивий свій баланс між накинутою традицією та вільною від традиції діяльністю суспільства. Потім з'ясуємо, чому в даній суспільній категорії першорядні чинники в цілому потужніші від другорядних. І нарешті, повертаючись знову до мови, маємо запитати себе, чому історичний чинник спадкоємності є в ній панівним і заперечує будь-яку можливість загальної раптової зміни в мові.

У відповідь на це запитання можна було б висунути чимало аргументів і сказати, наприклад, що зміни мови не пов'язані з чергуванням поколінь, які зовсім не надбудовані взаємно, наче шухляди в комоді, а змішані й переплетені, охоплюючи людей різ ного віку. Можна нагадати і про те, скільки зусиль потребує вивчення рідної мови, щоб прийти до висновку про неможливість її загальної зміни. Варто додати, що рефлексія не бере участі у використанні певної мови і що мовці значною мірою не усвідом-люють законів мови. А коли вони їх не усвідомлю-ють, то яким чином вони могли б їх змінити? Хай

Частина перша. Загальні принципи                                                        95

навіть вони ставилися б до мовних фактів і свідомо, — нагадаймо, що самі ці факти аж ніяк не викликають критики з боку мовців у тому розумінні, що кожний народ у цілому задоволений своєю успадкованою мовою.

Це досить важливі міркування, однак справа не в них: ми віддаємо перевагу викладеним далі суттєвішим і безпосереднішим міркуванням, від яких залежать усі інші.

1.  Довільний    характер     знака.  Вищеми визнали теоретичну можливість зміни у мові. Заглиблюючись у питання, ми побачимо, що насправдісама довільність знака захищає мову від будь-якоїсвідомої спроби її змінити. Мовці, навіть коли б вонибули свідоміші, ніж насправді, не змогли б обгово-
рювати мовні питання. Адже для того,  щоб якийсь
факт підлягав обговоренню, він має виходити з ро-зумної  норми.  Можна,  наприклад,  сперечатися проте, яка з форм шлюбу раціональніша — моногаміячи полігамія, і висувати докази на користь кожної.Можна також обговорювати систему символів, томущо  символ  і  позначувана  ним  річ  пов'язані  раціонально (див. с. 90). Однак у мові, системі довільних
знаків, відсутня така розумна норма, а отже, і будь-який ґрунт для обговорень: немає жодної підстави,аби віддати перевагу soeur перед sister або Осhs передboeuf.

2.         Численність      знаків,   необхідних   дляутворення будь-якої мови. Цей факт дуже важливий.Систему письма з 20 — 40 літер можна в крайньомуразі замінити іншою. Так само можна було б вчинитиі з мовою, коли б вона складалася з обмеженої кількості елементів. Насправді ж кількість лінгвістичних
знаків незліченна.

3.         Заскладний     характер      системи.Мова являє собою систему. Згодом ми побачимо, щосаме з цього боку мова не цілком довільна і що вній панує відносна розумність. Проте саме тут і ви-являється   неспроможність    мовців    її   перетворити.
Адже ця система являє  собою  складний механізм,
збагнути який можна лише шляхом спеціальної ре-

96                             Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНҐВІСТИКИ

флексії: навіть ті, хто щоденно її вживає, про саму систему нічого не знають. Можна було б уявити собі можливість перетворення мови саме внаслідок втручання фахівців — граматистів, логіків тощо, але до свід доводить, що дотепер такі спроби не мали жодного успіху.

4. Опір колективної інертності всякому оновленню мови. За своєю пе-реконливістю всі наведені міркування поступаються такому: повсякчас мова є справою всіх і кожного. Існуючи в певному суспільстві і служачи йому, мова являє собою річ щоденного вжитку. З цього погляду вона несумірна з жодною іншою суспільною інституцією. Приписи закону, релігійні обряди, морські сигнали тощо завжди поширюються водночас на обмежену кількість людей і то протягом обмеженого відрізку часу. Мова ж безупинно зазнає впливу від усіх, бо всі щомиті нею користуються.

Вже цього найсуттєвішого факту досить, аби показати неможливість мовної революції.

З усіх суспільних інституцій мова залишає найменше поле для ініціативи. Мова складає невіддільну частку життя суспільства, яке, інертне за своєю природою, виступає передусім як консервативний чинник.

У всякому разі, стверджувати, що мова — це продукт суспільних сил, іще не досить для унаявлення її залежності від них; пам'ятаючи, що мова завжди успадковується від попередньої доби, слід додати, що ці суспільні сили діють залежно від часу. Мова характеризується сталістю не лише тому, що обтяжена консерватизмом суспільства, а й тому, що існує в часі. Ці два факти невіддільні один від одного. Пов-сякчас вірність минулому унеможливлює свободу ви-бору. Ми кажемо людина й собака тому, що й до нас казали людина йсобака. Це не заважає тому, аби в цілому явищі зберігався зв'язок між двома антиноміями: довільною угодою, що зумовлює вільний вибір, і часом, що цей вибір суворо фіксує. Саметому, що знак довільний, він не знає іншого закону,

Частина перша. Загальні принципи                                                      97

крім  закону  традиції,   і,   навпаки,  знак  може  бути довільним, лише спираючись на традицію.

§ 2. Мінливість знака

Забезпечуючи безперервність розвитку мови, час чинить на неї ще один вплив, який на перший погляд заперечує перший: він з більшою чи меншою швидкістю змінює мовні знаки, тобто до певної міри можна говорити водночас про незмінність та мінливість знака⁶.

Зміна в часі набирає різних форм, кожна з яких могла б стати матеріалом для великого розділу в теорії мовознавства. Не заглиблюючись у подробиці, виділимо такі положення.

Перш за все слід правильно розуміти сенс, наданий тут слову зміна. Воно може навести на думку, що йдеться спеціально або про фонетичні зміни, яких зазнає позначення, або ж про зміни змісту позначу-ваного поняття. Такий погляд на зміну був би недостатнім. Якими б не були чинники зміни, діють вони нарізно чи спільно, це завжди призводить до зсувувідношення між позначеним і позначенням.

Ось кілька прикладів. Латинське слово песarе "вби-ти" у французькій мові перейшло в поуеr із значен-ням "топити" (у воді). Змінився і акустичний образ, і саме поняття; але даремно розрізняти обидві час-тини цього явища; досить констатувати іп globо, що зв'язок між поняттям і знаком7 послабшав, і у від-ношенні між ними стався зсув. Трохи інший випадок маємо, порівнюючи класичне латинське песаrе не з французьким поуеr, а з народнолатинським песаrе IV—V ст. зі значенням "топити"; однак і тут наявний

6 Було б хибно закидати Ф. де Сосюру нелогічність або парадоксальність у приписуванні ним мові двох суперечливих якостей. Протиставленням двох взаємозаперечних термінів він хотів лише наголосити на тій істині, що мова зазнає перетворень, а самі мовці перетворити її не можуть. Іншими словами, можна сказати: мова є недоторкана, але не є незмінна. — Прим. вид.

7 Тобто "позначенням, назвою". — Прим. ред.

98                            Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

зсув у відношенні між поняттям і знаком, хоча по-мітних змін у позначенні ми й не зауважуємо.

Старонімецьке dritteil "третина" стало в сучасній німецькій Drittel. У цьому випадку, хоча поняття й не зазнало змін, відношення між ним і позначенням змінилося у два способи: позначення змінилося не лише в матеріальному плані, а й у граматичній формі; воно більше не нагадує поняття Теil "частина", це вже просте слово. Так чи інакше, тут знову оче-видний зсув у відношенні між позначеним і позна-ченням.

В англосаксонській мові дописьмова форма fot "но-га" залишилася без змін — fot (суч. анґл. foot), у той час як її форма у множині foti  "ноги" перейшла у fet (суч. анґл. feet). Які б не були зміни, що породили ці форми, з певністю можна сказати одне: стався зсув у відношенні; між звуковим матеріалом і поняттям виникли інші відповідності.

Мова принципово неспроможна протидіяти чинни кам, які повсякчас змінюють відношення між позначеним і позначенням. Це один із наслідків принципу довільності знака.

Усі інші суспільні інституції — звичаї, закони тощо ґрунтуються різною мірою на природних зв'язках речей; вони мають необхідну відповідність між вжитими засобами і поставленою метою. Навіть мода, що визначає наше вбрання, не зовсім довільна: не можна надмірно відхилитися від умов, продиктованих фігурою людини. Мова, навпаки, ні в чому не обмежена у виборі своїх засобів, оскільки не видно, що саме могло б перешкодити об'єднанню будь-якого поняття з будь-якою послідовністю звуків.

Бажаючи унаочнити той факт, що мова є суспіль-ною інституцією в чистому вигляді, Витні слушно наполягав на довільному характері знака, тим самим вказуючи мовознавству правильні орієнтири. Але він зупинився на півдорозі, бо не роздивився, що мова докорінно відмінна від усіх інших інституцій саме через свій довільний характер. Це дуже добре помітно на тому, як вона розвивається; нема нічого складнішого за цей розвиток: ніхто нічого не може

Частина перша. Загальні принципи                                                     99

в мові змінити, оскільки вона існує заразом і в часі, і в суспільстві; з іншого боку, довільність її знаків теоретично дозволяє утворювати які завгодно відно-шення між звуковим матеріалом і поняттям. Звідси випливає, що обидва ці елементи, поєднані у знаках, живуть кожний своїм власним життям, що не має аналогій поза мовою і що сама мова змінюється або, скоріше, розвивається під впливом усіх чинників, що стосуються або звуків, або значення. Цей розвиток неминучий, і жодна мова не може чинити йому опір. Через певний час завжди стають помітними відчутні зміни.

Це настільки правильно, що даний принцип підтверджується і щодо штучних мов. Доти, доки штучна мова не вживається суспільством, вона цілком підкоряється своєму створювачеві; однак щойно ця мова починає виконувати своє призначення і стає надбанням усіх, вона виходить з-під контролю. Есперанто править тут за зразок; якщо спроба будевдалою, то чи уникне ця мова неминучої дії закону розвитку мови? По першій фазі свого існування вона, цілком імовірно, почне своє семіологічне життя. Ця мова стане існувати за законами, цілком відмінними від логічних законів, за якими вона була створена, і повернення її до вихідного стану буде неможливим. Людина, що претендувала б на створення незмінної мови, яку нащадки мали б лише відтворювати, нагадувала б курку, що висиджує качаче яйце: ство рена мова так чи інакше була б підхоплена течією, що несе всі існуючі мови.

Безперервність знака в часі, пов'язана з його зміною у часі, і становить принцип загальної семіології; підтвердження цьому можна знайти у системах письма, в мові глухонімих тощо.

Однак на чому ж ґрунтується необхідність у зміні? Нам можуть закинути, що цей пункт, на відміну від принципу незмінності, висвітлений тут менш розгорнуто. Річ у тім, що ми не розглядали окремі чинники зміни; треба було б їх дослідити в усій різноманіт-ності, щоб визначити, наскільки вони необхідні.

100

Ф. Сосюр. КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

Причини безперервності а рriorі досяжні для спо-стереження, чого не можна сказати щодо причин змі-ни в часі. Краще тимчасово не висловлювати про них якихось конкретних міркувань, а обмежитися за-гальним положенням про зсув відношень; час змінює все, й немає жодних підстав вважати, що на мову це універсальне положення не поширюється.

Підсумуємо етапи нашого викладу відповідно до сформульованих у передмові принципів.

1.  Уникаючи безплідного визначення слів, всереди
ні загального явища — мовної діяльності — ми виділили передусім два складники:  мову і мовлення.

Мова для нас — це мовна діяльність мінус мовлення.      Вона є сукупністю мовних навичок,  що дозволяють людині розуміти інших і бути для них зрозумілою.

2.  Однак таке  визначення залишає  мову все щепоза її суспільною реальністю, воно робить її чимосьнереальним,   адже   враховує  лише  один  з  аспектівреальності — індивідуальний; для існування мови по
трібна сукупність мовців. Всупереч зовнішньому враженню, мова ні миті не існує поза суспільним фактом, оскільки мова — семіологічний феномен. її су-спільна природа — це одна з її внутрішніх харак-теристик; повне її визначення ставить нас віч-на-вічз двома нерозривно пов'язаними явищами, що й зображено на схемі:

За таких умов мова лише життєздатна, але не жива; ми врахували лише суспільну реальність, але не історичний факт.

3. Через довільний характер лінґвістичного знака може вида-тися, що визначена нами у та-кий спосіб мова становить віль-ну систему, залежну від волімовців і засновану виключно на раціональних засадах. її су-спільний характер, розглянутий сам по собі, якраз не супере-чить цьому поглядові. Поза сум-нівом,   суспільна   психологія  не

Частина перша. Загальні принципи

101

оперує самим лише логічним матеріалом. Варте взяти до уваги і все те, перед чим розум відступає у практичних стосунках між людьми. Проте аж ніяк не це заважає розглядати мову як просту угоду, змінювану за бажанням зацікавлених осіб, — а поєднання з дією суспільних сил дії часу. Поза часом мовна реальність неповна й жодні висновки неможливі.

Якщо розглядати мову в часі поза сукупністю мовців (спробуємо уявити собі людину, що живе ізольовано від інших протягом багатьох сторіч), то, можливо, ми й не виявимо у ній жодних змін; час не впливав би на неї. І навпаки, якщо розглядати сукупність мовців поза часом, то ми не побачимо впливу на мову суспільних сил. Аби наблизитися до реальності, слід іще позначити на нашій схемі хід часу:

Тепер мова стає залежною, адже час дозволяє суспільним силам впливати на неї; так ми приходимо до принципу безперервності, яка усуває всяку свободу. Проте безперервність неминуче передбачає зміну, тобто більш-менш значний зсув у відношеннях між позначеним і позначенням.