Розділ III
ПРЕДМЕТ МОВОЗНАВСТВА
§ 1. Мова та її визначення
Що становить цілісний і водночас конкретний предмет1 мовознавства? Питання це винятково складне: згодом ми побачимо, чому саме; а тут лише обмежимося самим фактом складності.
Інші науки оперують заздалегідь даними предметами, які можна розглядати з різних точок зору; в нашій галузі нічого подібного немає. Нехай хтось вимовив французьке словопи "оголений": непідготовленому спостерігачеві може здатися, що це кон кретний лінгвістичний об'єкт; однак уважніший розгляд виявляє в пи три або чотири цілком різні речі, залежно від того, як ми будемо підходити до цього слова: лише як до звучання, чи як до вираження певного поняття, чи як до відповідника латинського nudum тощо. Не тільки об'єкт мовознавства не зумовлює точку зору, а, навпаки, можна сказати, що саме точка зору створює свій предмет. До того ж нам ніщо не говорить про те, який із цих способів розгляду даного факту є первинним або доскона лішим порівняно з іншими.
Крім того, який би підхід ми тут не застосували, те чи інше мовне явище завжди має дві сторони, взаємно відповідні та одна без одної не дійсні. Наведемо кілька прикладів.
1. Артикульовані склади — це акустичні явища, які сприймаються вухом, однак самі звуки не існували б, якби не було органів мовлення; так, звук п існує лише завдяки кореляції цих двох аспектів.
 |
1 Objct відповідає в українській мові двом різним поняттям: об'єкт (як сукупність дослідного матеріалу науки, явищ, що вона вивчає) і предмет (як сукупність дослідницьких фактів науки, досліджуваних наукою якісно специфічних сторін цього матеріалу). Об'єкт може бути спільним для кількох наук. Предмет у кожної науки свій. Очевидно, що в тексті йдеться саме про предмет. — Прим.
19
Отже, не можна звести мову до звучання, як і не можна відірвати саме звучання від артикуляції органів мовлення; так само неможливо визначити рухи органів артикуляції, залишаючи поза увагою акустичний чинник (див. с. 54 і далі).
2. Але припустімо, що звучання — це справді де що просте: то хіба ж ним вичерпується мовна діяль- ність? Ні, звук — це лише засіб вираження думки і задля себе існувати не може. Отже, з'являється нове ускладнення зв'язків: звук, складна акустико- артикуляційна єдність, у свою чергу, утворює з по- няттям іншу складну фізіолого-ментальну єдність. Та й це ще не все.
3. Мовна діяльність має дві сторони: індивідуальну та суспільну, причому зрозуміти їх окремо одна від одної неможливо.
4. Крім того, щомиті мовна діяльність передбачає водночас усталену систему і розвиток, щомиті вона одночасно є і сучасним явищем, і продуктом мину лого. На перший погляд, здається дуже просто роз різняти цю сучасну систему та її історію, тобто те, що є, і те, що було. Проте насправді ці дві речі так тісно пов'язані, що роз'єднати їх вельми важко.Чи спроститься проблема, коли дослідити мовну діяльність у самому її зародку, наприклад, почав - ши з вивчення мовної діяльності дитини? Анітрохи, адже буде величезною помилкою вважати, буцімто в питанні про мовну діяльність проблема виникнен- ня відмінна від проблеми постійної зумовленості; отож ми залишаємося в тому самому хибному колі.
Отже, з якого боку не розглядати це питання, ми так і не бачимо цілісного предмета мовознавства. Усюди ми стикаємося з дилемою: або стежимо лише за одною стороною кожної проблеми, ризикуючи тим самим проминути згадані вище двоїстості, або вивчаємо мовну діяльність водночас з різних поглядів, тоді предмет мовознавства постає перед нами як купа різнорідних і не пов'язаних між собою явищ. Вчинивши так, відчинимо двері перед цілою низкою наук: психологією, антропологією, нормативною граматикою, філологією тощо, які ми чітко відрізняємо від мовознавства, але які, через методологічну помилку, можуть претендувати на мовну діяльність як на один із своїх об'єктів2.
На наш погляд, є лише один розв'язок усіх цих складних питань: треба від початку стати на ґрунт мови і вважати її за підставу (поrте) для всіх інших проявів мовної діяльності.Справді, серед стількох двобічних явищ лише мова, здається, спроможна отримати незалежне визначення та становити надійну опору для думки.
То що ж таке мова? На нашу думку, поняття мови не збігається з поняттям мовної діяльності: мова — це лише певна її частина, щоправда, найважливіша. Вона є водночас і суспільним продуктом, і сукупністю необхідних умовностей, прийнятих у суспільстві для забезпечення реалізації мовної здатності індивідами. В цілому мовна діяльність різноманітна й різнорідна. Тісно пов'язана з багатьма галузями, вона є водночас і фізичною, і фізіологічною, і психічною; крім того, вона належить до царини індивідуального та царини суспільного. її не можна віднести цілком до жодної з категорій людського буття, адже невідомо, яким чином тоді всьому цьому можна надати єдності.
Мова ж, навпаки, являє собою цілісність "у собі" та становить початкову основу класифікації. Надаючи їй чільного місця серед явищ мовної діяльності, ми тим самим запроваджуємо природну послідовність у цю сукупність, що інакше не підлягає жодній класифікації.
Відносно такого принципу класифікації можна було б заперечити, твердячи, що здійснення мовної діяль- ності ґрунтується на здатності, одержаній від при-роди, тоді як мова — то щось набуте й умовне, щось
2 Справді, у цих наук об'єкти значною мірою перетинаються (частково — спільні), предмети ж — різні. — Прим. ред.
21
таке, що мало б залежати від природного інстинкту, замість мати перевагу над ним.
Ось що можна на це відповісти.
Передовсім ніяк не доведено, що мовна діяльність у тій формі, в якій вона проявляється, коли ми говоримо, є чимось цілком природним, що наш мовний апарат призначений для говоріння так само, як ноги — для ходіння. Однак у цьому питанні погляди лінгвістів значною мірою розходяться. Зокрема, на думку Витні, для якого мова є однією з суспільнихінституцій поряд з усіма іншими, — ми використовуємо голосовий апарат як знаряддя мовлення цілком випадково, лише з міркувань зручності: люди могли б з таким самим успіхом обрати жести, використовуючи зорові образи замість слухових. Без сумніву, ця теза надто категорична; мова — це не суспільна інституція, в усьому подібна до інших (див. с. 96 і с. 98); більше того, Витні заходить досить далеко, твердячи, ніби наш вибір лише випадково зупинився на органах мовлення: якоюсь мірою цей вибір був накинутий природою. Але в основному питанні американський лінґвіст, здається, має рацію: мова — це домовленість, і цілком байдуже, яка саме природа її умовно обраного знака. Отож питання про голосовий апарат другорядне у загальній проблемі мовної діяльності.
Ця думка може бути підкріплена через визначення того, що ми розуміємо під членоподільною мовою (langage articule). Латинською мовою articulus означає "член, складова частина, поділ послідовного ряду речей"; стосовно мовної діяльності членоподільність може означати або поділ звуково-го ланцюжка на склади, або поділ ланцюжка зна-чень на значущі одиниці; саме в цьому розумінні по-німецьки й кажуть gegliederte Sprache. Згідно з цим другим визначенням, ми можемо твердити, що природною для людини є не мовна діяльність як говоріння (langage parle),- а здатність творити мову, тобто систему диференційованих знаків, які відповідають диференційованим поняттям.
22
Брока відкрив3 , що здатність говорити локалізована в третій лобній звивині лівої півкулі головного мозку; і на цей факт почали посилатися, аби інтерпретувати мовну діяльність як природне явище. Але ж відомо, що ця локалізація була встановлена відносно всього, що стосується мовної діяльності, включаючи письмо. Виходячи з цього положення та спостережень різних форм афазії, які виникають внаслідок пошкодження цих центрів локалізації, здається, можна відзначити:
1) що різноманітні розлади усного мовлення у різний спосіб тісно пов'язані з розладами мовлення письмового;
2) що в усіх випадках афазії або аграфії ураженою є не стільки здатність вимовляти ті чи інші звуки або писати ті чи інші мовні знаки, скільки здатність будь-яким чином викликати в пам'яті знаки впоряд - кованої мовної діяльності. Все це спонукає до при пущення, що над діяльністю різних органів існує за - гальніша здатність, котра керує цими знаками і, очевидно, є власне лінгвістичною здатністю. У такий спосіб ми приходимо до того самого висновку, що й раніше.
На підтвердження того, що мова має посідати головне місце у вивченні мовної діяльності, можна, нарешті, висунути і той аргумент, що здатність артикулювати слова — байдуже, природна чи ні — здійснюється лише за допомогою знаряддя, створеного та наданого певною спільнотою. Отже, немає нічого химерного у твердженні, що саме мова забезпечує єдність мовної діяльності.
о3 Насправді відкриття належить Ернесту Обертену (Aubertin), ЯКИЙ 1861 року зробив на засіданні Паризької антропологічної спілки доповідь на тему: "Про місцезнаходження мовленнєвої здатності". Поль Брока підтвердив цю тезу на своєму пацієнтові (M.Truhlarova. Оbrazkovy slovnik pro аfatikу. — Рrahа, 1975. — 5.5). — Прим. ред.
23
§ 2. Місце мови серед явищ мовної діяльності
Аби знайти в сукупності явищ мовної діяльності сферу, що відповідає мові, слід розглянути індивідуальний акт, який дозволить унаявнити мовленнєвий зв'язок. Такий акт передбачає участь принаймні двох осіб: це той мінімум, який необхідний, щоб замкнути кільце мовленнєвого спілкування. Отже, візьмімо двох співрозмовників: А і Б:
Відправна точка кільцевого мовленнєвого зв'язку міститься в мозку одного з них, наприклад А, де явища свідомості, які ми назвемо "поняттями", спо лучені з уявленнями про лінгвістичні знаки або з акустичними образами, що служать для їх вираження. Припустимо, що певне поняття викликає в мозку відповідний акустичний образ, — це цілкомпсихічний феномен, за яким іде фізіологічний процес: мозок передає органам мовлення відповідний образу імпульс; потім звукові хвилі поширюються з уст А і досягають вуха Б — це суто фізичний процес. Далі кільце мовленнєвого зв'язку продовжується в Б у зворотному напрямку: від вуха до мозку — фізіологічна передача акустичного образу; в мозку —психічний зв'язок цього образу з відповідним по-няттям. Коли Б, у свою чергу, заговорить, цей новий мовленнєвий акт матиме той самий перебіг, що й перший, проходячи від мозку Б до мозку А через ті самі послідовні фази. Це можна зобразити так:
Цей аналіз не претендує на повноту. Можна було б виділити ще суто акустичне відчуття, ототожнення цього відчуття з латентним акустичним образом, м'я-зове відчуття на відміну від говоріння тощо. І хоча ми взяли до уваги лише елементи, які вважаємо за сут-тєві, наша схема дозволяє відразу відокремити фізичні компоненти (звукові хвилі) від фізіологічних (говоріння та слухання) і психічних (словесні образи та поняття). При цьому вельми важливо зауважити, що словесний образ не збігається з самим звуком і що він так само психічний, як і пов'язане з ним поняття.
Зображений нами мовний акт можна поділити на такі частини:
а) зовнішня частина (звукові коливання, що йдуть від уст до вуха) та внутрішня, яка включає все інше;
б) психічна та непсихічна частини, причому остання охоплює явища як фізіологічні, властиві мовниморганам, так і фізичні, зовнішні щодо людини;
в) активна й пасивна частини: активним є все те, що йде від асоціативного центру мовця до вух слу хача; а пасивним усе те, що йде від вух слухача до його асоціативного центру4 .
Нарешті, всередині локалізованої в мозку психічної частини можна назвати екзекутивним усе те, що
4Дат сучасної нейропсихології свідчать про активний характер також і цих процесів. — Прим. рєд.
25
активне (П - О), і рецептивним — усе те, що пасивне
(О - II).
До цього слід додати асоціативно-координаційну здатність, яка проявляється, щойно ми починаємо розглядати мовні знаки у взаємозв'язку: саме ця здатність відіграє найважливішу роль в організації мови як системи (див. с. 156 і далі).
Проте аби правильно зрозуміти цю роль, треба вийти за межі індивідуального мовного акту, який становить лише зародок мовної діяльності, і перейти до розгляду мови як соціального явища.
Усі мовці, пов'язані мовним спілкуванням, неминуче виробляють певне усереднення: всі вони відтворюють, — хоча, звичайно, не цілком точно, а приблизно, — одні й ті самі знаки, пов'язуючи їх з однаковими поняттями.
У чому ж причина такої суспільної "кристалізації"? Яка з частин мовного зв'язку до цього спричиняється? Адже досить імовірно, що не всі вони беруть у ній однакову участь.
Фізичну частину можна одразу відкинути. Коли ми чуємо розмову незнайомою нам мовою, ми, щоправда, сприймаємо звуки, однак через нерозуміння того, про що йдеться, залишаємося поза суспільним явищем.
Психічна частина лише частково бере участь у "кристалізації": її екзекутивний бік взагалі непричетний до неї, адже виконання ніколи не буває масовим: воно завжди індивідуальне, і цілковитим володарем тут є індивід; ми будемо називати це мовленням.
Формування у мовців майже однакових для всіх них психічних образів зумовлене їх здатністю до сприйняття та координації. Тож як треба уявляти собі цей суспільний продукт, аби мова постала відокремленою від решти явищ? Коли б ми були у змозі охопити сукупність словесних образів, накопичених у всіх індивідів, ми б доторкнулися до того суспільного зв'язку, який і утворює мову. Мова — це скарб, відкладений практикою мовлення у мовців однієї спільноти, це граматична система, потенційно (віртуально) наявна в кожному мозку, точніше, в мозках сукупності індивідів; адже мова неповна в кожному з них, вона існує вповні лише в колективі.
Відокремлюючи мову від мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) суспільне від індивідуального; 2) істотне від другорядного та більш чи менш випадкового.
Мова — це не діяльність мовця, це готовий продукт, пасивно засвоєний індивідом; мова ніколи не передбачає попередньої рефлексії, а свідомо в ній здійснюється лише класифікаційна діяльність, про що йтиметься далі (с. 156 і далі).
Мовлення, навпаки, являє собою індивідуальний акт волі й розуму, де слід розрізняти: 1) комбінації, в яких мовець застосовує мовний код, аби висловити власну думку; 2) психофізичний механізм, який дозволяє йому унаявнити ці комбінації.
Слід наголосити, що ми тут визначаємо речі, а не слова; отже, встановленим нами відмінностям шко дить певна двозначність деяких термінів, які не цілком відповідають один одному в різних мовах. Так, наприклад, німецьке слово Sprache відповідає французькому Іапgие "мова" та Іапgаgе "мовна діяльність", німецьке слово Regе приблизно відповідає французькому раrolе "мовлення", але має ще спеціальне значення французького discours "виступ, промова". Ла тинське sermo скоріше означає Іапgаgе "мовна діяльність" і раrolе"мовлення", тоді як lingua означає Іап-gие "мова" і так далі. Немає жодного слова, яке б відповідало повністю хоча б одному з визначених ви ще понять; ось чому даремно визначати окремі слова. Погано, коли при визначенні речей виходять зі слів.
Підсумуємо характерні властивості мови.
1. Мова — це щось цілком визначене в різнорідній множині фактів мовної діяльності. Її можна локалізувати в тому відрізку кільцевого мовленнєвого зв’язку, де слуховий образ асоціюється з певним поняттям. Вона становить суспільну сторону мовної діяльності, зовнішню щодо індивіда, який сам по собі не може ані створити її, ані змінити. Мова існує лишевнаслідок своєрідної давньої угоди, укладеної між членами колективу. Проте аби зрозуміти, як вона працює, індивід мусить навчатися мови; дитина її засвоює лише поступово. Мова — це явище настільки особливе, що навіть позбавлена дару слова людина не втрачає її за умови, що розуміє почуті нею мовні знаки.
2. Мова, відмінна від мовлення, являє собою той предмет, який передбачає можливість його окремого вивчення. Ми не говоримо мертвими мовами, однак ми можемо добре засвоїти їхній мовний механізм. Наука про мову цілком може обійтися без інших елементів мовної діяльності, вона взагалі можлива лише за умови, що ці інші елементи не домішуються до її предмета.
3. У той час як мовна діяльність за своїм характером різнорідна, мова, як вона визначена тут, є од норідною: це знакова система, у якій суттєвим є лише поєднання змісту з акустичним образом, і ці обидві частини мовного знака однаково психічні.
4. Мова не менше від мовлення за своєю природою конкретна, і це вельми сприяє її дослідженню. Мовні знаки, хоча й психічні за своєю суттю, разом із тим не є абстракціями; закріплені згодою колективу асоціації, сукупність яких і складає мову, є реальністю, локалізованою в мозку. Більше того, мовні знаки, сказати б, відчутні; на письмі їх можна зафіксувати в умовному зображенні, тоді як сфотографувати в усіх подробицях мовленнєві акти просто неможливо; фонація навіть найкоротшого слова потребує безлічі м'язових рухів, які надзвичайно важко розпізнати та зобразити. В мові ж, навпаки, існує лише акустичний образ, який можна передати певним зоровим обра-зом. Адже, коли абстрагуватися від безлічі рухів, не обхідних для реалізації акустичного образу в мовленні, кожний акустичний образ виявиться, як ми побачимо згодом, лише сумою обмеженої кількостіелементів або фонем, які, в свою чергу, можна зобразити на письмі відповідною кількістю знаків. Саме завдяки такій можливості фіксувати явища мови словник і граматика можуть правити за її правдиве
5. зображення; мова — це сховище акустичних образів, а письмо надає їм відчутної форми.
§ 3. Місце мови серед явищ людського життя. Семіологія
Викладені в попередньому параграфі характерні риси мови ведуть до виявлення іншої, важливішої особливості. Мова, виділена в такий спосіб із сукупності явищ мовної діяльності, посідає, на відміну від останньої, особливе місце серед проявів людського життя.
Ми щойно переконалися, що мова — це суспільна інституція, яка, проте, за рядом ознак відрізняється від інших інституцій — політичних, юридичних тощо. Аби зрозуміти специфічну природу мови, слід залучити ряд нових фактів.
Мова — це система знаків, які виражають поняття, а отже, її можна порівняти з письмом, з абеткою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості, з військовими сигналами тощо. Вона лише найважливіша поміж усіх цих систем.
Отож можна уявити собі науку, що вивчає життя знаків у житті суспільства; ця наука становила б частину соціальної психології, а отже, і загальної психології; назвімо їїсеміологією5від грецького sе-теіоп "знак"). Вона має відкрити нам, чим саме є знаки та які закони керують ними. Оскільки цієї науки ще не існує, не можна сказати, якою їй бути; але вона має право на існування, і місце її визначено наперед. Мовознавство — лише частина цієї за-гальної науки, а закони, які відкриє семіологія, будуть застосовні й до мовознавства, — таким чином, воно опиниться у складі чітко визначеної галузі в системі явищ людського життя.
 |
5 Слід уникати змішування семіології з семантикою, яка вивчає зміну значень і щодо якої Ф. де Сосюр не залишив методичного викладу, але основний принцип якої сформульовано на с. 97. — Прим. вид.
29
Точно визначити місце семіології має психолог6; завдання ж лінґвіста — з'ясувати, що саме прита-манне мові як особливій системі в сукупності явищ семіології. Це питання буде розглянуте далі, а тут зазначимо лише одне: якщо нам уперше вдалося визначити місце мовознавства серед інших наук, то це лише тому, що ми пов'язали його з семіологією.
Чому ж семіологія, що має, як і кожна інша наука, свій власний предмет, досі не визнана як самостійна дисципліна? Тому що ми обертаємося в хибному колі: з одного боку, мова найбільш придатна для розуміння природи семіологічної проблеми; з іншого боку, для належної постановки цієї проблеми слід би вивчати мову "в собі" (en elle-meme); тим часом дотепер її намагаються розглядати переважно в залежності від чогось іншого та зі сторонніх щодо неї поглядів.
Передусім існують поверхові уявлення широкої публіки, яка вбачає в мові лише номенклатуру (див. с. 86), а це унеможливлює будь-яке дослідження справжньої природи мови.
Відомий інший погляд — психологів, які вивчають механізм знака в індивіда: це найлегший метод, однак він не виходить за межі індивідуального мовного акту й не сягає мовного знака, суспільного за своєю природою.
Окрім того, навіть побачивши, що знак слід трактувати як суспільне явище, звичайно звертаються лише до тих рис мови, що пов'язують її з іншими суспільними інституціями, більше чи менше залеж-ними від нашої волі, — а отже, проминають ціль, бо залишають поза увагою риси, властиві тільки семіологічним системам у цілому або, зокрема, мові. Адже до певної міри знак завжди уникає як інди-відуальної, так і суспільної волі: в цьому й вияв-ляється головна його риса, хоча на перший погляд вона найменш помітна.
6 Пор.: Adrien Naville, Nouvelle classification des sciences, 2е еd, р. 104. — Прим. вид.
ЗО
Однак ця риса найповнішою мірою наявна саме в мові, хоч і має свій прояв у найменш досліджених явищах. Як наслідок, потреба чи якась особлива корисність семіології залишається непоміченою. Для нас, навпаки, мовна проблема — це передусім проблема семіологічна, і лише завдяки цій важливій тезі всі подальші міркування набувають сенсу. Якщохтось прагне розкрити справжню природу мови, йому слід насамперед з'ясувати, що саме в мові є спільного з усіма іншими однопорядковими системами. Мовленнєві ж чинники, які на перший погляд здаються вельми важливими (наприклад, рухи органів мовлення), слід розглядати лише другою чергою, адже вони служать тільки для вирізнення мови з-по-між інших семіологічних систем. Завдяки цьому буде не лише внесено ясність у проблеми лінгвістики, але, на нашу думку, при розгляді обрядів, звичаїв тощо як знаків усі ці явища також постануть у новому світлі, а звідси виникне потреба об'єднати їх у межах семіології та пояснити законами цієї науки.
Розділ IV
ЛІНГВІСТИКА МОВИ ТА ЛІНГВІСТИКА МОВЛЕННЯ
Надавши науці про мову належне їй місце в сукупності знань про мовну діяльність, ми тим самим визначили місце лінгвістики в цілому. Решта елементів мовної діяльності, які складають мовлення, вже самі собою підпорядковуються цій науці, і, власне, завдяки цьому підпорядкуванню всі частини лінгвістики знаходять свої справжні місця.
Розгляньмо для прикладу утворення необхідних для мовлення звуків; мовні органи так само сторонні щодо мови, як електричні апарати щодо азбуки Мор зе, яку вони відтворюють. Фонація, реалізація акустичних образів, ні в чому не зачіпає самої системи. В цьому плані мову можна порівняти з симфонією, реальність якої не залежить від способу її виконання; помилки, яких можуть припуститися музиканти-виконавці, ніяк не шкодять цій реальності.
Не погоджуючись з таким відокремленням фонації від мови, можна вказати на фонетичні трансформації, тобто зміни звуків, які виникають у мовленні, але також глибоко впливають і на долю самої мови. Чи справді ми маємо право твердити, що мова існує незалежно від цих явищ? Так, маємо, бо ці явища стосуються лише матеріальної субстанції слів. Навіть якщо вони і впливають на мову як систему знаків, то лише опосередковано, через зміну інтерпретації знаків, до якої спричиняються; саме ж це явище нічого фонетичного в собі не має (див. с. 109). Певний інтерес можуть становити пошуки причин цих змін, і тут вивчення звуків нам допоможе; однак це не головне: для науки про мову завжди буде доситьконстатувати звукові трансформації та вираховувати їхні наслідки.
Міркування, висловлені тут щодо фонації, будуть правильними і щодо всіх інших складників мовлення. Діяльність мовця повинна бути досліджена цілою сукупністю дисциплін, які мають право на місце в лінгвістиці лише завдяки своєму зв'язку з мовою.
Отже, вивчення мовної діяльності поділяється на дві частини: перша, найголовніша, має за предмет саму мову, як суспільну по суті і незалежну від індивіда: це наука виключно психічна; друга частина, другорядна, має за свій предмет індивідуальний аспект мовної діяльності, тобто мовлення, включаючи фонацію: вона психофізична.
Без сумніву, ці два предмети тісно пов'язані між собою і один одного зумовлюють: мова необхідна, аби мовлення було зрозумілим і завдяки цьому результативним; проте мовлення необхідне, аби сформувалася мова; в історичному плані факт мовлення завжди передує мові. Звідки б узявся зв'язок поняття зі словесним образом, якби такий зв'язок не мав місця від початку в акті мовлення? З іншого боку, лише слухаючи інших, ми навчаємося своєї рідної мови; мова відкладається в нашому мозку тільки внаслідок численних актів досвіду. Нарешті, саме завдяки мовленню мова зазнає розвитку: наші мовні навички змінюються від вражень, отриманих під час слухання інших. Отже, існує взаємозалежність міжмовою та мовленням: мова — це водночас і знаряддя, і продукт мовлення. Однак усе це не заважає мові та мовленню бути двома цілком різними речами.
Мова існує в колективі як сукупність відбитків, відкладених у кожного в мозку, на зразок словника, цілком тотожні примірники якого були б у користуванні багатьох осіб (див. с. 25). Отже, це щось таке, що є у кожної особи, але водночас є загальним для всіх і перебуває поза волею тих, хто ним володіє. Цей спосіб існування мови можна показати такоюформулою:
1 + 1 + 1 + 1 + ...= І (колективний взірець).
Яким же чином у тому самому колективі наявне мовлення? Воно є сумою того, що люди говорять, і включає: а) індивідуальні комбінації, залежні від волі мовців; б) акти фонації, так само залежні від волі мовців і необхідні для здійснення цих комбінацій. Отож, у мовленні немає нічого колективного: його прояви індивідуальні та миттєві, тут немає нічого, окрім суми окремих випадків за формулою: (1 + 1` +
+ 1`` + 1``` ...).
Виходячи з цих міркувань, було б недоладно поєднувати під одним кутом зору мову і мовлення. Мовна діяльність як ціле — непізнавана, бо неоднорідна; пропоновані ж нами розрізнення та субординація прояснюють усе.
Таким є перше розгалуження, з яким маєш справу, щойно почавши займатися побудовою теорії мовної діяльності. Слід обрати один із двох шляхів і дотримуватися його; одночасно йти обома неможливо.
В крайньому разі, можна залишити назву лінгвістики за кожною з цих двох дисциплін і говорити про лінгвістику мовлення. Однак її не треба змішувати з власне лінгвістикою, — тією, єдиним предметом якої є мова.
Ми розглядатимемо далі лише цю останню; і навіть якщо при викладі матеріалу часом шукатимемо пояснень зі сфери досліджень мовлення, то завжди намагатимемося не стирати грані, що відокремлює ці дві галузі.
Розділ V
ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЕЛЕМЕНТИ МОВИ
Наше визначення мови передбачає, що ми усуваємо з поняття "мова" все стороннє щодо її організму, її системи, словом, усе те, що відоме під назвою "зовнішня лінгвістика", — хоча ця лінгвістика й займається важливими речами і саме її найчастіше мають на увазі, приступаючи до вивчення мовної діяльності.
Передусім це стосується всіх точок дотику лінгві-стики з етнологією, усіх зв'язків, що можуть існувати між історією мови та історією раси або цивілізації. Ці дві історії взаємно пов'язані й переплетені, — це дещо нагадує відповідності, встановлені нами між явищами власне мови (див. с. 18 і далі). Звичаї народу позначаються на його мові, а з іншого боку,значною мірою саме мова формує народ.
Далі слід згадати про стосунки між мовою та політичною історією. Великі історичні події — як-от римське завоювання — мали незліченні наслідки для багатьох сторін мови. Колонізація як одна з форм завоювання переносить мову в інше середовище, а це спричиняє зміни в самій мові. На підтвердження цього можна було б послатися на численні факти:так, Норвегія, об’єднавшись з Данією, прийняла датську мову; щоправда, тепер норвежці намагаються звільнитися від цього мовного впливу. Внутрішня політика держав відіграє не меншу роль у житті мов: деякі держави, наприклад Швейцарія, допускають співіснування кількох мов; інші, як, наприклад, Франція, прагнуть до мовної єдності. Високий рівенькультури сприяє розвитку деяких спеціальних мов (юридична мова, наукова термінологія тощо). Це при-водить нас до третього питання: стосунки між мовою і такими установами, як церква, школа тощо, які, в свою чергу, тісно пов'язані з літературним розвитком мови, — феномен поготів загальний, бо невіддільний від політичної історії. Літературна мова в усіх напрямках виходить за межі, здавалося б, визначені для неї літературою: досить згадати про вплив на літературну мову з боку салонів, королівського двору, академій. З іншого боку, стосунки між нею та місцевими діалектами звичайно загострені (див. с. 245 і далі). Лінгвіст має також розглядати взаємні зв'язки книжної та повсякденної мови, адже всяка літературна мова як продукт культури веде до ві докремлення сфери свого існування від сфери природної — розмовної мови.
Нарешті, до зовнішньої лінгвістики належить і все, що стосується географічного поширення мов та їх діалектного подрібнення. Без сумніву, саме в цьому відмінність між нею та внутрішньою лінгвістикою сягає вершин парадоксу, адже географічний чинник тісно пов'язаний з існуванням мови; проте насправді він не зачіпає внутрішнього організму самої мови.
Інколи кажуть, що цілком неможливо відокремити всі ці питання від вивчення власне мови. Цей погляд переважає особливо відтоді, як стали наполягати на вивченні "реалій". Бо справді, чи не залежить грама тичний організм мови від сталих зовнішніх чинників мовної зміни — як організм рослин залежить від впливу середовища: ґрунту, клімату тощо? Здається очевид ним, що неможливо правильно пояснити технічні терміни або запозичення, якими рясніє мова, без розгляду їхнього походження. І чи можна відрізнити природний,органічний розвиток певної мови від її штучних форм на зразок літературної мови, тобто форм, зумовлених зовнішніми чинниками і, отже, неорганічними? Чи не бачимо ми, як поряд з місцевими діалектами безупинно розвивається загальнонародна мова?
Ми вважаємо досить плідним вивчення зовнішніх лінгвістичних явищ. Проте буде помилкою стверджу вати, що без них неможливо пізнати внутрішній організм мови. Для прикладу розгляньмо запозичення іно-земних слів. Насамперед слід зазначити, що воно в жодному разі не становить постійного елемента у житті мови. У деяких віддалених долинах існують говірки, які, так би мовити, ніколи не прийняли ззовні жодного штучного елемента. Чи можна твердити, що ці говірки перебувають за межами нормальних умов мовної діяльності, що вони неспроможні дати про неї певне уявлення, що їх слід вважати "тератологічними" винятками, як такі, що не зазнали змішувань? Найістотніше ж те, що запозичене слово вже не видається таким, відколи його вивчають у складі системи, — там воно існує лише завдяки своїм стосункам і протиставленням з іншими пов'язаними з ним словами, як і всяке інше питоме слово цієї мови. Взагалі кажучи, немає жодної потреби знати про умови, в яких розвивалася певна мова. Стосовно деяких мов, наприклад зендської або старослов'янської, нам навіть достеменно невідомо, які саме народи ними говорили; а однак, це незнання аж ніяк не заважає вивчати їх як такі й досліджувати перетворення, яких вони зазнали. В усякому разі, слід розрізняти обидві точки зору — і що послідовніше, то краще.
Найвагомішим аргументом тут є те, що кожна з них створює свій особливий метод. Зовнішня лінгвістика може накопичувати одну по одній подробиці, не почуваючи себе затиснутою в лещатах системи. Наприклад, кожний автор групуватиме на свій розсуд факти поширення мови поза межами її основної території; при з'ясуванні чинників, які беруть участь поряд із говірками у формуванні літературної мови, можна завжди вдатися до простого переліку; коли ж автор розташовує факти в певному порядку, то це робиться виключно з потреби кращого викладу. Стосовно внутрішньої лінгвістики картина зовсім інша: довільне розташування тут неприйнятне; мова — це система, підпорядкована лише власному порядку. Краще зрозуміти це допоможе порівняння з грою в шахи. Тут відносно легко можна відрізнити, що належить до зовнішнього, а що — до внутрішнього: те, що ця гра прийшла до Європи з Персії, факт зовнішній; навпаки, внутрішнє становить усе те, що стосується системи та правил. Якщо я заміню дерев'яні фігури на фігури зі слонової кістки, то ця заміна буде байдужою для системи; коли ж я зменшу чи збільшу кількість фігур, така зміна глибоко зачепить "граматику" гри. Щоправда, розрізнення такого роду, очевидно, потребує уважності, тобто в кожному випадку треба ставити питання про природу явища і, розв'язуючи його, керуватися правилом." внутрішнім є все те, що будь-якою мірою змінює систему.
Немає коментарів:
Дописати коментар